Глава 17

Галинка тріпнула головою, ніби відганяючи непрохані думки. Що це її так занесло? Не інакше, сонце запаморочило голову. Не вистачало ще того, щоб Степан подумав, що вона згодилася з ним провести день, сподіваючись на продовження вчорашнього поцілунку. Вона не така! І не дозволить йому навіть засумніватися у її коханні та щирості почуттів до Гришки.

Життя склалося, як склалося. Степан поспішно одружився після школи, а Гришка завжди був поруч — коли навчалася, коли померла мати, коли довелося продати будинок у селі. Гришка зумів заповнити пустку в її зраненому серці. Їх відносини вона вважала коханням, а отой трепіт поруч з Марчуком відкидала геть. Це була секундна слабкість – і нічого більше. У Степана бізнес, дружина, діти, а хто вона для нього? Дивно, що він запропонував прокататися за місто, зобов’язався бути з нею хоч до вечора, ніби нікуди й не поспішав. А зараз, мовби підліток у школі, приніс для неї ягід, сподіваючись на взаємний крок.

Степан, ніби не помічаючи сум’яття в її поведінці, почав підготовку до пікніку. Якимось дивом у його автомобілі виявився плед, який він і розстелив у тіні дерев, запропонувавши подрузі дитинства скласти компанію. Незабаром імпровізований стіл був заставлений напоями і наїдками:

— Пригощайся, Галю, не соромся. Як то кажуть – чим багаті, тим і раді. Тобі потрібно перепочити, та й сонце он як смалить.

— Дякую за турботу та за пригощання. Ти не повинен цілий день бути зі мною – у тебе ж були якісь свої плани. А я втрутилася, нав’язала тобі свою компанію, — засміялася дівчина, відкусивши шматочок великого червонобокого яблука.

— Та які там плани. Дякуючи тобі, хоч за місто вибрався, — Степан захоплено дивився на чарівну супутницю — таку щиру, безпосередню, гарну.

Здавалося, час повернувся назад. Мрії теж можуть збуватися, нехай навіть найзаповітніші та найбожевільніші. Степану зараз не хотілося нічого, він лише прагнув обійняти неймовірну красуню з прозорими очима, милуватися пухкими губами, які сміялися з його жартів.

Сонце вже поступово скочувалося до горизонту, а вони все сиділи та весело розмовляли, пригадуючи шкільні роки. Жоден з них не згадав події вчорашнього дня, ніби це було їхнє табу. Чоловіку так не хотілося, щоб цей день закінчувався. Так би й сидів до ранку, слухаючи джерельний голос коханої та милуючись її красою. Ніби підслухавши його думки, роздуми перервала Галинка:

— Стьопо, вже пізно. Мені час повертатися додому, — ніби ненароком доторкнулася лагідною долонькою його щоки. А потім, мов отямившись, різко відсмикнула руку, опустила очі додолу, задумавшись про щось своє, потаємне.

— Галю, Галченя … — бізнесмен намагався зробити красуні комплімент чи утішити її, та в нього пересохло в горлі. Чомусь так важко було підібрати потрібні слова. Та й які слова зараз потрібні – він не знав. Ох, не такий він був вдома та на роботі, чомусь різко защеміло в грудях, ніби серце стягнуло міцними обручами, заважаючи дихати.

— Не варто, Стьопо, — дівчина ніби читала його думки.

Несподівано для самого себе підсунувся ближче і якомога лагідніше обійняв за плечі супутницю. Чомусь Галі не хотілося пручатися, адже саме зараз відчувала себе захищеною від усіх незгод. Лагідний доторк та пристрасне тепло, яке випромінювало Степанове тіло, подіяло збуджуюче на дівчину. Тіло чорнявки обдало гарячою хвилею пристрасті, яка захопила з голови до п’ят. І вона вже не пручалася, коли спраглі губи Степана знайшли її вуста. Одною рукою він підтримував її за талію, а іншою гладив розкішне довге волосся. Його дихання пришвидшилося, він хотів випити її до краплі, та не судилося. Декілька секунд Галинку занурювало у шалений вир пристрасті, та вона зуміла звідти виборсатися, ніби невидима сила висмикнула її з прірви заборонених почуттів. Галя відкинула його руки, нарешті опам’ятавшись від солодкої омани. Підірвалася на рівні ноги і скрикнула:

— Стьопо, не треба. А як же Гриша? Нора?

Степан теж підвівся, дивлячись у її великі, широко розкриті очі.

— Галю, кохання все виправдовує. Хоч як ти від мене втікаєш, але тепер я зрозумів, що і ти мене кохаєш. Давай розлучимося з нашими, так званими, половинками і створимо щасливу сім’ю, — чоловік готовий був небо прихилити до ніжок коханої художниці.

Він хотів продовжувати переконувати дівчину у коханні, та Галинка його різко перервала:

— Ні! Я кохаю Гришку! А що там у тебе з Норою – не знаю і не бажаю знати. То твої справи і тобі вирішувати. А як же ваші діти? — щічки чорнявки розчервонілися і від цього вона стала ще гарнішою.

— Не обманюй себе, дівчинко. Я навів довідки. Як виявилося, ти вийшла заміж за Гришку, бо він підтримав тебе у складний момент. Як шкода, що саме в той час я окрім того, що був одружений, так ще й був на стажуванні за кордоном. Ти ж могла зателефонувати мені? Могла! Знаєш же. І я б примчав тобі на допомогу. Я залишив усі свої контакти Гришці, він повинен був мене повідомляти про твої справи. Чи хоча б передати тобі мій номер телефону. Передав? — бізнесмен підступив впритул, нахилився до вушка.

— Ні! — з викликом кинула чорнявка, — Мені нічого від тебе не було потрібно ні тоді, ні тепер.

— Ще мої контакти зберігались у твоєї матері. Вона нічого тобі не передавала? – ніби не слухаючи її слів продовжував тиснути на чорнявку.

— Вона померла! — розплакалась дівчина, — Інфаркт! У такому зовсім не похилому віці. Спочатку зажевріла надія на порятунок, але все було марно. Мені довелося продати хатину, щоб оплатити лікування. Розумієш? Я б ніколи не продала будинок. Ти ж знаєш, як мені подобалося там жити, гуляти в лісі, малювати природу з натури. Єдине, що залишається, відвідувати могилку матері.

Степан уже міцно-міцно обіймав художницю, котра здригалася від плачу в його теплих обіймах. Його руки встигали і обіймати і ніжно гладити по голові кохану. Нарешті Галинка знайшла вихід сльозам. Та біль та страждання, які накопичувалися в її серці багато років, нарешті вирвалися назовні гіркими сльозами безнадії та страждання. Адже зі смертю матері вона ніби закам’яніла і не змогла проронити ні сльозинки — горе запеклося всередині кривавою кіркою.