Розірване намисто

Стара жінка вийшла зі своєї хати на двір, щоб погрітися на весняному сонці. Тільки вона зайняла свою улюблену лавку, аж раптом до хвіртки хтось підійшов та погукав її. Стара важко піднялася, підійшла ближче та подивилася на гостю. Вся її постать враз здригнулася, бо на мить їй здалося, що то її зведена сестра Богдана.Та цього не могло бути, бо вона приблизно її віку. Але все одно в грудях закололо та перехопило подих. Чим більше Олена придивлялася до молодої дівчини, тим більше розуміла, що вона дуже схожа на Богдану, але то була не її сестра.

- Доброго дня! Мене звати Віра, я онучка Богдани.

Звісно, вона впізнала онуку сестри, бо та так нагадувала її. Стара поринула у минуле. Перед очима Олени промайнули всі ті події, які спричинили стільки болю і їй, і її сестрі Богдані. Що вже казати про Назара…

В очах потемнішало, серце стиснуло, Олена прошепотіла:

- Я так його кохала. Знала, що без нього не зможу, але через нього обрала дорогу у прірву. Одне запрошення на двох. Втома, шістдесятилітня втома майже звела мене з розуму.

Проживаючи кожен день свого життя, їй здавалося, що все трапилось, ніби вчора. Вона ж його побачила першою та закохалася до безтями. Марила ним у сні й наяву.

* * *

Олені дуже подобалось ходити до сільського клубу. Тут завжди було весело: танці, пісні та багато уваги від її залицяльників. Сьогодні вона зі своєю подругою Мар’яною прийшли удвох. Олена грайливо кидала погляди хлопцям. Брат Мар’яни все надокучав дівчатам питаннями, чому Богдана, Оленина зведена сестра, не прийшла з ними. Вона вже давно подобалась Івану, але та не сприймала його залицянь. Коли Богдана дізналася, що і парубок піде до клубу, то зовсім відмовилася іти.

Олена і так була чарівною дівчиною. Але сьогодні і її новий гарний одяг справляв неабияке враження: чорний, з вишитими квітами нагрудник, поверх білої сорочки та коричнева спідниця, робив її ще гарнішаю. Заплетена по колу коса з червоними стрічками доповнювали її вбрання. Краса цієї дівчини зводила з розуму, тому біля неї завжди крутилися хлопці, які намагалися запросити її потанцювати, чи просто хотіли розсмішити новими жартами. Раптом погляд Олени зупинився і у серці щось йокнуло, вона побачила Назара у клубі, він був з друзями. Хлопець радісно посміхався, але не відходив від товаришів. Олена вже давно спостерігала за Назаром, бо він був тим, хто жодного разу не звернув на неї увагу. Назар був гарним, в ньому їй подобалось усе: від привабливої зовнішності та міцної статури до того, як на ньому сидить біла вишита сорочка та як заправлені чорні шаровари у чоботи, як зав’язаний червоний пояс навколо сорочки. Вперше побачивши хлопця, Олена одразу ж закохалася. До неї залицялося багато парубків, проте дівчині було не цікаво з ними. Вона хотіла бути з Назаром. Всі дівчата, крім Мар’яни, сторонилися Олени, бо вбачали в ній конкурентку з якою вони не могли змагатися. Єдина подруга завжди супроводжувала її на танці, а у самому клубі кожен був сам по собі. Мар’яна не сміла заважати спілкуванню подруги з потенційними нареченими. Олена розправила одяг та сміливо і впевнено підійшла до Назара. Вона посміхнулася до нього та почала розмову, ніби вони давно були знайомі:

- Вітаю, давно тебе не бачила у клубі, - вона поглянула у очі Назару.

Хлопець посміхнувся у відповідь. Йому було приємно, що на нього звернула увагу така красива дівчина як Олена. Чорняве волосся, чорні брови, зелені очі, гарні вуста та ще червоний рум’янець на щоках змусили б іншого давно запросити цю кралю до танцю або хоч завести розмову. Та Назару це не було потрібно. Звісно, він витанцьовував із дівчатами, та жодній не давав марних надій. Він ще не зустрів ту дівчину, яка б запала йому в душу та полонила серце.

- Так, допомагав батькові.

- Може запросиш мене потанцювати? - Олена наважилась на ще сміливіший вчинок.

Хлопці за спиною Назара весело загомоніли та почали підштовхувати його до дівчини.

- Добре, - невпевнено погодився Назар.

Вони закружляли у веселому танці. Потім Олена умовила його на ще один. Мар’яна з братом пішли додому раніше. Олена, скориставшись можливістю, що час вже пізній, нав’язливо спитала:

- То, може, проведеш мене?

- Так, мені треба навідатись до бабусі, як раз по дорозі, - не розгубився Назар, бо наміру проводжати дівчину не було, а якщо нібито в один бік ідуть, то і добре.

- Ти знаєш де я живу? – приємно здивувалася Олена.

- Знаю, відколи ви переїхали до нашого села, всі про вас тільки і говорять, - Назар посміхнувся.       

Вони вже були біля воріт і Олена, скориставшись моментом, коли хлопець не очікував, поцілувала Назара. Це було несподівано. Хлопець відштовхнув її і витер свої губи.

- Стривай! – крикнув, а далі твердо промовив, - Я тебе лише провів. Це нічого не означає.

Олені стало неприємно і болісно від слів Назара, та вона натягла посмішку:

- Для тебе ні, а для мене означає.

- Не надумуй. У мене вже є дівчина, - сказав перше, що прийшло у голову, щоб та відчепилася.

- Ніхто в селі про те не знає, - не повірила дівчина словам хлопця.

- Звісно, ми таємно зустрічаємося. Та я ще подарую їй червоне намисто. Це буде означати, що я остаточно вирішив оженитися, бо це родинна прикраса, - сказав гордовито Назар.