Розрита тиша
Між небом і землею
Благословлявся новий день. У прочинене вікно разом із холоднуватим ранковим повітрям вривалися перегавкіт собак, переспіви півнів і рип старого ясена. Ця сільська симфонія лягала на душу прозорою певністю завтрашнього дня. І хоча знавці кажуть, що майбуття немає, в маленькому хутірці, притуленому до такого ж маленького містечка, наперекір гулу ракет і завиванням сирен тривоги, майбуття давало про себе знати городиною, що невпинно пнеться в той самий час, що й людина, гудінням бджоли, дзвоном струменю молока на дні дійниці.
— І чого то так хочеться того прийдешнього, — думала бабка Раїна під монотонне цівкотіння молока, щойно вицвиркнутого із м’яких теплих цицьок Маньки. — Товчешся в тому житті, як дурний у ступі, а тримаєшся за нього руками й ногами, ше й зубами. От скажи, на милість Бога, чого мені пертися в те сховище? Не піду більше. Ну влупе та сука в мою хату, ну й спущу духа коло тебе. Якби хоч видоїти вспіти. А то завжди на ранню дойку летять ті…
От зараза… Знов…
Раїна завмерла між вдихом і видихом, прислухаючись, чи не загуде знову сирена. Та навколо вже був лячний супокій, і від тієї мертвоти робилося їй ще моторошніше: хтось ставив світ на паузу. Однак у тому антракті її серце, наперекір усьому билося, нагадувало: життя не закінчується — воно просто тепер сховалося».
Відредаговано: 24.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
