Розпрягайте, хлопці, коні

Основна частина

– (рос.) Рота-а, рав-няйсь! Рота-а, смирна-а! Пряма-а, шага-ом марш! – прапорщик Пшонка впивався своєю владою. Близько сотні молодих хлопців, затягнутих в ремені, бляхи, кирзові чоботи, онучі-портянки, пілотки з зірками, здавлені в шиях металевими крючками, тісними комірцями, були одним цілим, стиснутим в строю так, щоб ніхто не виділявся, і, здається, аби навіть не міг поворушити жодною частиною свого тіла без команди.

Радянська армія… Муштра, казарма, непроникна огорожа, охорона, щоб ніхто не втік, одноманітна їжа, дідовщина, матюки і команди-лайки. Команди, якими в цивільному житті звертаються тільки до собак: (рос.) «Ко мне!», «Садись!», «Ложись!», «Встать!», «Смирно!», «Вольно!», «Бегом-шагом-марш!», «Стой!», і навіть в їдальні: «К приему пищи приступить!» .

Найважче для свободолюба – Андрія Савчука, –  було звикнути до принизливих команд, які вбивали в ньому людину. Важкими були і навантаження, і короткий сон, і постійне крокування з ідіотським гепанням чобіт об асфальт, але команди-лайки перевершували все. Вони в армії, неначе кип’яток на голову.

Та це вже все позаду… Людина, як відомо, звикає до всього. Звик і Андрій…  Тепер іде в строю, слухає команди прапорщика Пшонки, і навіть думає про щось своє, невійськове. Думка помогає сховатися від багатьох негараздів в житті, в тому числі – від радянської армії. Поки ідеш плечем в плече у складі роти та автоматично виконуєш накази – можеш злітати куди хочеш, мов уві сні. Ніякий Пшонка не може позбавити тебе думати про їжу, про далеку домівку, про рідну сторону, про дівчат та друзів. Савчук лупить чоботами, скільки має сили, й летить десь далеко-далеко.

– (рос.) Рот-а-а, стой! Кру-гом! На исходную, шага-ом марш!

Прапор вирішив подресирувати. Не сподобалось йому, як нечітко і нескладно марширували солдати. Знає, гад, коли це робити – на шляху до їдальні. Тут вже їсти хочеться, в животі зводить – а він все зі своєю муштрою. Потім ще три рази заверне і заставить-таки йти так, мовби на параді. Голод – не тітка. Нарешті йому надоїдає… Подає команду: (рос.)«Запе-вай!»  В першому взводі троє хлопців починають горлати: (рос.) «У солдата выходной, пуговицы в ряд, ярче солнечного дня золотом горят». Рота дружно підхоплює наступний куплет. Андрій теж співає, але не так, як може, не на повну силу, і не так, як він вміє насправді.

Коли шукали заспівувачів, Савчук своїх талантів не видав. Якось не хотілося йому співати армійських пісень. Всім тим, з чим стикнувся у війську, був ситий по горло. В душі проймався до цього всього неприязно. Не його це. Тож співати йому не хотілося.

А він умів. Міг так заспівати, що чув би весь гарнізон, всі б остовпіли.

Вдома, коли  починав співати у весь голос на якійсь гулянці – кругом замовкали. Тільки його слухали. Такий голос дався від матері-батька, що тільки в оперу. Але хлопець з села… Яка опера?... Ото поспіває часом на весіллі чи проводах в армію – та й усе. Ще й до того ж зі слухом в нього було не все, як треба. Не так, щоб зовсім, але не найвищому рівні, трохи фальшивив. Визначити ж це могли тільки справжні знавці. Зате голосом брав – всі чудувались, коли чули.

Підійшли нарешті до їдальні.

– (рос.) Головные убор-р-ры – снять! По одному в столовую – шага-ом марш!

Прапорщик Пшонка відвів душу, тепер можна поїсти. Сам він теж всівся за крайнім столом.

Далі, з їдальні – на стройову підготовку, потім «фізо»: турніки, біг, кінь, ходьба навприсядки… Та ще багато різного такого, аби привити ненависть до спорту й замуштрувати хлопчівські душі.

Відпочинок на політичній підготовці. Замполіт Куліков буде цілий час триндіти про важке міжнародне становище, про загрози зі сторони капіталізму для СРСР. Нудно, і кожного разу майже одне й те ж саме. Але зате можна покуняти... Дехто навчився навіть спати з відкритими очима. А  Савчук знову літає… Замполіт не мішає йому вкотре побувати вдома.

Йшли дні за днями... І все в одну приємну сторону – до дємбеля. Андрій мужньо переносив «тяготы и лишения» військової служби, а вона, тобто служба, не лізла дуже до нього. Став жити за принципом: все по-барабану, якби день пройшов.

Так би й закінчив з армією, не висовуючись, але випадок заставив виділитися із загальної зеленої солдатської маси.

В дивізії оголосили конкурс на краще виконання стройової пісні. Рота-переможець отримувала всілякі нагороди, а солдати-заспівувачі – відпустку з поїздкою на десять днів додому. Така відпустка просто так Савчуку не світила, тому він загорівся бажанням отримати її, вигравши конкурс. Підійшов до ротного, до замполіта, сказав, що хоче бути солістом, і що може підготувати роту до взяття першого місця, але за умови, аби ніхто не мішав, не ліз в його роботу, не нав’язував, яку пісню  співати.

Оскільки інших пропозицій не було, то начальство згодилося. Особливим аргументом для їхньої згоди було те, що Андрій їм заспівав.

– (рос.) Ого-о, так ты силен! Петь, оказывается, умеешь классно. Почему молчал до сих пор? – насів запитанням-здивуванням замполіт.

– Та якось – відбріхувався Андрій, – не вийшло.

 Після того, як зговорилися, поставив Савчук ще одну умову – співати буде разом з ротою українську пісню.

Замполіт Куліков та прапорщик Пшонка були різко проти.

– (рос.) Не надо нам твоих украинских песен. Мы тут все русские. Нечего разводить здесь ваш национализм. Наслышаны… Знаем, к чему это приводит...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше