ЧОМУ ЇЖАЧОК ВЗИМКУ СПИТЬ

Якось дізнався Їжачок, що таке зима. Як землю вкривають пухнасті суглоби, як річка зупиняється, як віхола танцює вигадливі танці. Виявляється, він у своєму житті стільки цікавого ще не бачив. Не торкався того звабливого снігу, не нюхав запаху морозної свіжості, не знав, як мороз чіпає лапки та кусає за щічки! І все тому, що взимку він завжди спить. З осені й до самої весни.

Його товариш, Кудлатий Песик, з захопленням розповідав про зимові радощі. Що в снігу приємно качатися, а сніжинки лоскочуть носика аж до сміху. Що на білому сніговому простирадлі видко геть усі сліди, а ліс перетворюється на справжню казку. То вирішив Їжачок не лягати цього року спати, а діждатися зими та хоч одним оком глянути на зимові дива. Кудлатий Песик був проти, стверджував, що це дуже небезпечно малому Їжачкові. Проте товариш дуже його просив і пообіцяв, що, як тільки подивиться, то зразу й спати.

Почав Їжачок зиму чекати, а вона, виявляється, ще й запізнитися може. Осінь довгою видалася. Сонце більшість часу тепер зовсім не визирало, дні стояли похмурі, на вулиці було сиро і холодно. Дерева з кущами чомусь роздяглися догола і тремтіли від вітру без своїх парадних суконь. Їжачок майже нікуди не виходив, лише визирав ненадовго зі своєї хатинки.

Аж ось одного ранку Їжачкові лапки стали на щось м'яке і холодне. Землю притрусило першим сніжком. Все навколо стало біленьким, чистим, неначе хто ретельно прибрався. Почімчикував Їжачок до річки, щоб намилуватися красою навкруги. З неба почали зриватися великі лапаті сніжинки. Правду казав Кудлатий: казка! Коли він дійшов до високого берега, йти стало вже зовсім важко. Снігу все більшало, а коротенькі ніжки провалювались так, що Їжачок майже лягав на сніг животиком. Шерсть у Їжачка зовсім невелика, і йому ставало неприємно холодно. Лапи теж вже змерзли. Тільки він надумав вертатися, раптом побачив дивного звіра.

Пухнастий, сірий, з довгим хвостом. Їжачок аж завмер: ніяк не міг дотямити, кого ж він йому так нагадує. Ледь встиг він звернутися клубочком, як над вухом клацнула лисяча щелепа. Затремтів Їжачок вже не од холоду, а од переляку. Куди тепер ховатися? І Кудлатий Песик сьогодні, мабуть, не прийде.

Лис злобно пирхнув, потім штовхнув Їжачка лапою і той покотився геть у річку. Доки котився, встиг подумати, що вода зараз занадто холодна, на його голках і так танули сніжинки й капали на спину льодяними краплями. А льодяна водичка, то вже зовсім погибель. Та й лис його тепер неодмінно схопить. Як можна було бути таким необачним! Проте Їжачок все котився і котився, і ніякої води не відчував. Нарешті колючий м'ячик зупинився і наважився знову перетворитися на Їжачка. Він озирнувся і побачив лиса аж далеко на пагорбі. Той дригнув головою та пішов геть.

Тут Їжачок зрозумів, що знаходиться посеред річки, і вода в ній насправді зупинилася. Почав він потиху вибиратися. Лапки сковзались на дзеркалі з води, під яким можна було розгледіти риб, та не слухались. Пороздивлятися риб дуже цікаво, та Їжачку було не до того. Поки він котився з гори, між голочками набився сніг і тепер неприємно танув. Їжачок вже дуже втомився і змерз. Він вирішив звернутися м'ячиком, щоб холодно було тільки в спинку, і полежати трохи, відпочити. Невеселі думки кружляли в голові, мов злющі мухи. Кудлатий Песик, напевно, розсердиться, що Їжачок не прослухав його попереджень. Розсердиться… якщо взагалі знайде його тут… 

Лежав він так, аж поки задрімав.

Крізь завісу сну Їжачок почув, що хтось легенько його підштовхує і примовляє:

–Їжачок, любий, скажи хоч щось! Це я, Кудлатий! Відгукнись, будь ласочка!

Їжачок так зрадів, що різко розвернувся та аж підстрибнув.

–Кудлатий, ти мене знайшов!

–Ох! Налякав ти мене. Навіщо ти так далеко пішов від галявини? Тебе снігом притрусило, що я ледь тебе розгледів! Навіть ніс не допомагав.

–Я надто хотів зимову красу роздивитися і на річку глянути. А мене лис наздогнав та у річку штовхнув.

–Я ж тобі казав, що для такого малого, як ти, зима небезпечна. Ти майже замерз. Чіпляйся, мерщій, за мого хвоста! Так ми скоріш дістанемось місця.

Їжачок з усієї сили вхопився лапками за кудлаті пасма і вони помчали.

Свою рідну галявину він не впізнав: геть усе навколо було завалене снігом, а пеньок, під яким розташовувалась Їжакова хатинка, майже зрівняло з землею. Дерева перетворились на загадкові декорації, вкриті сріблом, яке тепер виблискувало під сяйвом Місяця, що на мить визирнув з-за хмари. Кудлатий Песик вправно поставив Їжачка на пень, а сам швиденько почав розривати лапами доріжку до дверей нори. Потім він допоміг товаришеві дістатися його затишного кубельця:

–Бувай, друже! Лягай скоріш спати! А навесні обов'язково побачимось, – сказав Кудлатий. – Бачиш, взимку ні мишей, ні тобі ягід чи черв'ячків. Їсти нічого. Добре, що ти зробив запаси.

–І справді, так прийдеться сидіти голодним, що дуже погано. Бувай, Песику! Дякую тобі за все! Ти показав мені найкращу у світі казку і врятував мене від страшної загибелі, – відповів Їжачок.

Більше Їжачок не чекав зими, бо то було дуже небезпечно, хоча й захопливо. Він тепер завжди лягає спати, як і годиться всім їжачкам, на початку осені.

Ми з вами можемо милуватися зимою, скільки завгодно, тільки треба тепло вдягтися. А от на річку самим малятам ходити аж ніяк не можна, бо лід лише під маленьким Їжачком міцний, а під дітлахами й провалитися може. Краще вже на спеціальній ковзанці покататися з батьками. Набагато безпечніше і веселіше. Завтра обов'язково покатаєтесь.