Коли прийде весна

Цуценя перекотилося через високий поріг, але не втрималось і беркицнулось через власну голову. Малий пирхнув бо пухнастий сніг потрапив у ніздрі, та примружився від яскравого світла. Сніг виблискував, мов діаманти, під сонячними променями. Ще трохи помилувавшись, цуценя відчуло, як нагрілась спинка.

–Весна! Це, мабуть, весна, в решті решт, прийшла! Тому так тепло! – вигукнув песик і аж підстрибнув від радощів. – Треба когось із дорослих запитати. Шановний пане, Великий Собако, скажіть будь ласка, це вже весна, коли так тепло сонечко пригріває? – заголосив він і підбіг до величезного сторожового собаки, що ліниво поглядав навкруги.

–Чого ти так верещиш? – гримнув на цуценя пес. – Чи хіба щось сталося, що ти так галасуєш?

–Сталося, авжеж: весна прийшла! Тільки погляньте!

Пес лише покачав своєю кудлатою головою:

–Яка весна? Ти ж весь тремтиш, і лапи, мабуть, вже геть заклякли, бо сидиш довго на одному місці та не рухаєшся. Хіба це весна? То в тебе шкірка густа та темна, от сонце трохи й нагріло, бо те що темне, нагрівається швидко. Поглянь лише: сніг навкруги, суглоби під самісінькі вікна. Коли весна прийде, все розтане. Дерева зазеленіють. Зрозумів?

–Зрозумів. Отже, ще не скоро весна...

–Скоро, не скоро, яка тобі різниця? Йди до хати та грійся собі. – Пес приліг на передні лапи та відвернувся, а цуценя почимчикувало двором.

–А мені дуже треба знати, коли весна прийде. Бо мені важливо, – повісив ніс маленький песик.

Парканом поважно крокував рудий кіт, він зверхньо поглядав на допитливого песика. Ось кіт присів та як стрибне на дерево, що росло поруч, на гілку понад самою землею і одразу опинився на землі. Гілка спружинила та як ляпне снігом цуценяти в самісіньку морду. Той вже чхав-чхав аж до сліз, а кіт зле посміхнувся:

–От телепень!

Прочумався песик. Дивиться, а гілка зелена-зелена перед ним.

–Весна! Весна! Це вже точно весна! Дерева зеленіють.

–Ну, чого ти так кричиш? – гукнув до нього півень. – Дурненький! Це ж ялинка. Вона весь рік зелена. Та і в неї не листя, а голки. Як сунешся носом, то так і відлетиш, бо гострі.

–То значить і це не весна…, – сумно зітхнув малий собачка.

–Весна, коли птахи повернуться з теплих країв, співати почнуть.

–Так, а Ви, пане Півень, хіба не співаєте? Хіба Ви не птах чи що?

–І я птах, малий. І співаю я, та я ж не відлітаю в теплі краї. Не всі птахи туди літають.

–А які летять?

–Качки, наприклад, або шпаки.

–А чого вони туди літають?

–Бо холодно надто тут, під снігом їжі не знайдеш. От і летять туди, де снігу не буває.

–А хіба десь його не має?

–Йди вже, малий! Ніколи мені тут з тобою теревенити. Справ багато.

–Дякую, пане Півень! – Цуценя подалося далі подвір'ям.

Під дахом біля сараю стояла драбина. На її нижній щабель здерся гусак. Він витягнув шию і намагався дістати скоринку хліба, що зачепилася між дошками сараю. Хитрий кіт підкрався ззаду і як хапне гусака за хвіст. Що тут почалося! Гусак обербенився з усього розмаху, пір'я полетіло в різні боки, а кіт вже за мить опинився знову на паркані. Гусак повернувся і побачив цуценя:

–Ах ти ж поганько! Та як ти смієш…

–Вибачте, пане. Ви часом не качка? Отже Ви вже повернулися?

–Що? Що ти верзеш, дурний! Яка я тобі качка! Ось я тебе зараз як вщипну! – Гусак зашипів, підняв 

крила і пішов прямо на цуцика. Той піджав хвоста і затремтів.

–А-ну, геть звідси! – гримнув великий пес, що раптом з'явився біля цуценяти. – Бо зараз я тобі залишок хвоста видеру, щоб не міг малих ображати.

Кіт на паркані знов зареготав.

–І до тебе доберуся, потвора! Навіть не сумнівайся! – заричав собака. Потім він підійшов до песика і гукнув:

–Ходімо, малий, побалакаємо! – Песик виправився і потрусив за ним слідом.

Вони сіли поряд і великий собака сказав:

–Дивись на ті хати неподалік. Коли на дворі стоїть зима та осінь, коли ще холодно, то сонце котиться якраз по їх дахах. Виходить кожного ранку з-за того високого, що ліворуч і заходить за тим, що праворуч, кожен вечір. Коли ж починається весна та теплішає надворі, сонце підіймається високо над ними, і котиться майже над самісінькою нашою головою. Тому, як весняне сонце припече, то сніг річкою побіжить по землі, та крапель задзвенить з даху, мов дощ. Це особлива музика. Дерева зазеленіють молодим листям. Хоча деякі з них трапляються вічнозелені, такі як ялинки. Галявини вкриються м'якенькою свіжою травичкою, мов зеленим оксамитом. По ньому з'являться квіти: найперші – синенькі проліски та білі первоцвіти. А повітря! Воно стане лагідним та солодким, перестане різати ніздрі холодом.

–А птахи?

–Птахи бувають різні. Деякі зимують тут, деякі відлітають на південь до теплих країв, деякі навпаки, прилітають сюди взимку. Снігурі, наприклад. А ці всі, – собака кивнув в бік курей та гусаків, що вийшли з сараю на прогулянку, – це птахи домашні, вони живуть все життя біля людини, яка ними піклується. А от диким птахам треба летіти туди, де снігу немає. Взимку їжею не розживешся. Ні тобі травички, ні комах, ні зернятка якого. Самісінький сніг. От вони й летять далеко через море. Навіть тим, хто залишається, люди майструють годівниці.