На початку восьмидесятих я працював вантажником в одному з центральних київських гастрономів.
Точніше, підпрацьовував після навчання в університеті.
В цей час в країні запровадили обмеження на торгівлю алкоголем.
Спиртне продавали тільки у визначений час. Здається, з 11.00 до 18.00. Біля магазину завжди збиралася купа любителів випити, які не могли діждатися початку торгівлі горілкою та вином. Деякі з них постійно сиділи в дворі за столиком і чекали коли настане потрібна година, а потім розпивали те, що вдалося купити. Компанії були завжди шумні. Сперечалися, кричали, сварилися. До них часто викликали дільничного міліціонера.
Втомившись від розвантаження чергової машини з молоком, мукою чи хлібом, я виходив відпочити у двір, де засідала шумлива компанія. Для себе встиг відмітити серед моїх сусідів одного літнього чоловіка без правої руки, з орденськими планками на піджаку. Він мало пив, мав дуже гостре почуття гумору, був явно дуже начитаним і майстерно грав у карти й доміно.
Звали його в тому товаристві «старий Тихон».
Якось перед днем 9 травня я підслухав, як один із дворових завсідників хвацько і дотепно розповідав свої геройські пригоди під час війни:
– Лечу я, значить, спокойно на своєму літаку до рідного аеродрому. Аж бачу, трясця б його взяла – три «мессери» на хвості! Якби з двома – то справився б, а три – забагато… Шо його робити?...Га?... Треба, думаю собі, тікати. Спочатку взяв уверх – вони за мною, я вниз – вони за мною, я вліво, панімаєш, потім вправо – і вони туди ж… Ну, думаю собі, гади, обдурю вас, трясця б його взяла. Розігнався скільки було сили і поставив на ручнік. Отако-во – затормозив, знаєте, а німці не успіли, панімаєш, трясця б його взяла – великий розгон набрали. Во! Дальше, панімаєш, полетіли… А я спокойненько – до своїх… Во!... Такії то діла були, панімаєш.
Зібрання мовчки вислухало сміливого льотчика і тільки дивувалося його геройському вмінню дурити німців. За це й підняли чарку.
Я ж реготав так, що аж живіт заболів. Посміхався собі у вуса і старий Тихон.
На другий день взяв я пляшку пива і пішов знайомитися з Тихоном. У нас відбулася така розмова:
Я: Слухайте, дядьку, ану розкажіть ще раз, як це ваш приятель літак в небі на ручний тормоз ставив.
Тихон: А ти що, второпав?.. Тю-у!.. А вони – ні. Я цю історію вже сто разів від того чолов’яги чую, хоч би тобі хто причепився. Один ти такий, виходить, розумака знайшовся.
Студент, напевне?.. Підробляєш?..
Я ж того героя добре знаю… Ніякого літака він і в очі не бачив… Охороняв всю війну полонених. Тепер каже, що фронтовик, льотчик… Зараз таких – куди не глянь…
Народу багато ходить до вашого магазину?
Я: Та ні, не дуже.
Тихон: А от одразу після війни було дуже багато.
Я: Чого б це?
Тихон: А тут в цьому місці і тоді був магазин. В ньому пайки давали раз на тиждень інвалідам війни. Ох і страшна була картина… Уяви-но собі, як з усіх сторін злізаються, сходяться безногі, безрукі, сліпі, на інвалідних візках, контужені… І їх сотні, і сотні… Повзуть, лізуть в лахміттях, мов саранча...
А потім, в один день: раз – і не стало…
Я: Куди ж вони поділися?
Тихон: О!.. То ще та історія!.. Думаю я, що знищили їх всіх… Спочатку звезли в одне місце, а потім – знищили.
Я: Що ви таке кажете?.. Як взагалі таке можливо?.. Он я читав, що їх відправили в спеціальні санаторії чи-то госпіталі, десь на Півночі, здається, на Валаамі.
Тихон: Який Валаам, хлопче, який санаторій?.. Ти знаєш, скільки їх було?.. Сотні тисяч безногих, сотні тисяч безруких, сотні тисяч «чайників» – безногих і безруких, сотні тисяч сліпих, стільки ж таких, що стали душевно хворими від контузій, а скільки ще з розтрощеними головами, пробитими животами, скільки ще з різними великими ранами, що не давали їм ні робити, ні жити нормально. Думаю, з мільйон набереться, мо й більше. Не захотіла їх більшовицька держава утримувати – от і відправили дочасно на той світ.
Ніякий санаторій, ніякі госпіталі, ніякі табори не могли б розмістити стільки народу. Немає і ніколи не було таких таборів і санаторіїв.
От ти кажеш: Валаам... Ну скільки могло людей на ньому розміститися?.. П’ять-десять тисяч від сили... А тут – мільйони!.. Якби вони були звезені до якихось таборів, могли б жити до цього часу. Безногі, безрукі, сліпі можуть жити до ста років, якби серце тільки було крепким.
А хто їх бачив на тому Валаамі?.. То ж не голка в сіні – сховати стільки люду. Якби вони хоч десь жили у такій кількості, то всі про це знали б. Коли Сталін помер, стало все доступно, а тепер – то й говорити немає про що… Їдь куди хочеш, всі місця відкриті, проте ніхто не бачив ніде, в жодному куточку країни тих інвалідів.
Хіба ще треба якогось доказу, що їх знищили?.. Як мені здається: розумному достатньо…
Я: Те, що ви кажете, дядьку, – це ж в голову не вкладається, це ж небачений злочин!.. Невже таке можливо?.. Стільки ж людей… Куди ж вони могли їх подіти?
Тихон: Чув я, що вивозили їх в Казахстан і ще в різні місця, і там розстрілювали.