Шлях до моря

- Чому стоїш переді мною? - спитала Інна, - ти ж не на допиті. Сідай поряд та розповідай.

Тарас послухався та сів поруч з Інною. Узяв дівчину за руку. Красуня з темним волоссям не знала, як реагувати. Хотіла навіть висмикнути руку, проте стрималася, адже мова йшла про її «молюска», хлопця якого мріяла побачити кілька місяців. Та який виявився не тим, за кого себе видавав.

З одного боку, дівчині було соромно. Молодий чоловік запросив її до себе, поселив у такому фешенебельному готелі, які дівчина бачила тільки у голлівудських фільмах. Судячи з його слів, за проживання з неї не братимуть. Як можна не відчувати вдячність за подібне.

Та з іншого боку, де тут підступ? Виходить, що Тарас - скромний хлопець, що боявся їй зайве у повідомленнях написати, виявився багатієм, яких навіть у столиці не знайдеш. То невже дівчину собі не знайде? Чи, можливо, вона помиляється, й він нічого крім дружніх відносин не відчуває?

Раптом, Інна відчула трохи не паніку. Що як у нього є дівчина? Вона ж нічого не знає про особисте життя хлопця. Він до нестями вродливий й так само до нестями багатий.

- З чого мені почати? - тихо спитав юнак.

- У тебе є дівчина? - випалила Інна й почервоніла.

Тарас подивився на неї зі здивуванням. Великі блакитні очі блимнули непорозумінням.

- Якби у мене була дівчина, то я б не написав тобі, - щиро відказав, не випускаючи руки гості.

Інна кивнула, розуміючи справедливість сказаних слів. Щоб пом’якшити нетактовне запитання, стиснула руку молодого чоловіка власною долонею.

- Тарасе, скажи мені. Нащо всі ці хованки. Коли ми почали переписуватися, ти розповідав про себе дуже мало. Але навіть те, що ти сказав, не збігається, з тим, що я бачу. Ти розповідав про прогулянки морем, тихі вечори. Найголовніше, що проживаєш у невеликому будинку на узбережжі моря. Я вже уявляла, як ми будемо жити разом, доглядатимемо цей будинок, принаймні влітку. Але ти привозиш мене у розкішний готель. Якби я приїхала відпочивати на курорт, то до такого готелю боялася б навіть наблизитися. Кому він належить? Невже тобі?

Тарас зовсім зніяковів. Інна не зводила погляду з молодого чоловіка, проте докору у блакитних очах не було.

- Ця частина курорту належить моїй матері, - сказав юнак, - я її єдиний син, отже прямий спадкоємець.

- Але чому ти не сказав мені з самого початку? - спитала Інна, - нащо приховував це під час знайомства?

Хлопець наважився. Узяв обличчя дівчини у свої долоні та заглянув у великі та глибокі очі. Здається у цих очах відображалися хвилі, зачаровуючи яскравим кольором.

- Інно, - сказав він, - з самого нашого першого листування ти виявилася щирою та романтичною. Постійно говорила про музику, танці, власні мрії. Розпитувала мене та вірила усьому тому, що я говорив. Навіть світлини у мене не спитала. Тобі було байдуже, який я. Але я  бажав відповідати твоїм сподіванням. Не насмілився сказати, що являюся найбагатшою людиною на усьому узбережжі Чорного моря. Ще я побоювався, що дізнавшись про мої статки, будеш боятися приїхати. Мовляв, мажор забажав собі дівчинку зі столиці.

- Я б так ніколи не подумала, - промовила Інна, й це була правда. Про свого «молюска», киянка дійсно б не подумала погано.

- От я й вигадав про будиночок на березі моря. Що кожного дня сиджу на березі, милуюся заходом сонця та думаю про тебе. Щодо останнього не обманув: я дійсно кожного дня думав про тебе та мріяв про зустріч.

- А я думала про тебе, - відказала Інна, - коли грала на скрипці, уявляла, що ти слухаєш. Коли танцювала для себе, думала, що для тебе.

Молодий чоловік підніс руку дівчини до вуст та торкнувся ними ніжної шкіри.

- Я із задоволенням послухаю, як ти граєш на скрипці.

Інна усміхнувшись, торкнулася вилиці юнака.

- Не обманюй мене більше, Тарасе. Говори все, що маєш сказати. Адже ми з тобою не дарма зустрілися. Мені тут жити ціле літо, то ж…

- У тебе буде все, що побажаєш, - швидко перебив хлопець, - найкращі страви з ресторану. Придбаємо для тебе цілу шафу літніх суконь, а ще…

Помітивши погляд дівчини, Тарас поспіхом додав:

- Зрозумів. У першу чергу прогулянка морем та милування заходом сонця.

- Ще хочу послухати як кричать чайки, - сказала дівчина, - в Києві вони також є, але побачити зблизька майже нереально.

- Добре. Тепер відпочивай. Пізніше погуляємо морем, потім вечеря у ресторані. Представлю тебе матері.

- Вона про мене знає? - спитала Інна.

- Звісно… я пішов. Не буду заважати, - відказав Тарас, й можна було помітити, що він запнувся.

Та дівчина не стала звертати на подібне увагу. Відчула, що дійсно має відпочити після дороги. Речі потім розбере. Вона тут на ціле літо, то ж ще встигне.

Тарас пішов, Інна з насолодою впала на двоспальне ліжко та розкинула руки. Її оточували дивні відчуття: тільки вчора була вдома у Києві, тепер знаходиться у Залізному порту, у неймовірному готельному номері. Чи варто відправляти бабуні та батькам світлини номера? Чи повірять? Вона б сама не повірила, якби подібне надіслали.