Глава 16 Людина без відображення

Глава 16  
Людина без відображення

Я не люблю дзеркала в коридорах.

Особливо вузьких.

Особливо старих.

І особливо тоді, коли вони висять навпроти вхідних дверей.

Того вечора мені подзвонив чоловік на ім’я Артем.

Говорив швидко.
Занадто швидко.

Так говорять люди, які бояться замовкнути.

— Мені здається, у мене проблеми.

— У всіх вони є.

— Ні. Я… я не відображаюсь у дзеркалі.

Я мовчав кілька секунд.

— З якого моменту?

— Учора ввечері.

— І тільки в одному дзеркалі?

— Ні.

Погано.

— Я приїду.

***

Квартира була новою.

Мінімалізм.
Темні меблі.
Чисті поверхні.

Такі місця зазвичай “порожні”.

Але іноді навіть порожній простір знаходить, чим наповнитись.

Артем відкрив двері майже одразу.

Тридцять років.
Втомлений.
Блідий.

І постійно дивився на дзеркала.

— Покажіть.

Він мовчки провів мене у ванну.

Велике дзеркало над умивальником.

Я підійшов.

Моє відображення було.

Його — ні.

Точніше…

Не зовсім.

Порожнє місце.
Наче простір “забув” його домалювати.

— Ви торкались чогось дивного останнім часом?

— Ні.

— Старі речі? Фото? Дзеркала?

Він різко підняв очі.

— Дзеркало.

Звісно.

— Яке саме?

— Купив на барахолці старе дзеркало в дерев’яній рамі. Просто для декору.

Я зітхнув.

Люди обожнюють приносити двері додому й називати це дизайном.

— Де воно?

— У спальні.

***

Дзеркало стояло біля стіни.

Старе.
Високе.
З темного дерева.

І одразу неправильне.

Такі речі видно не очима.

Їх відчуваєш шкірою.

Повітря біля нього було густішим.

Наче кімната дихала повільніше.

Я підійшов ближче.

І побачив.

У дзеркалі кімната була трохи іншою.

Не сильно.

Але достатньо.

Тіні глибші.
Кути темніші.
І щось стояло за моєю спиною.

Я не обернувся.

Бо знав правило.

Якщо щось бачиш у дзеркалі краєм ока — не перевіряй одразу.

— Ви дивились у нього довго?

— Учора вночі. Не міг заснути.

— І?

— Мені здалось, що відображення рухається із затримкою.

Я кивнув.

Перший етап.

— А потім?

Він ковтнув.

— Потім я зрозумів, що дзеркало показує мене… навіть коли я відходжу.

Тиша.

— І після цього ви перестали відображатись?

— Так.

***

Я накреслив сигіли на підлозі.

По чотирьох кутах кімнати —
Альґіз.
Ейваз.
Турісаз.
Наутиз.

Фіксація.
Межа.
Відсікання.
Примус.

— Що це означає? — тихо спитав Артем.

— Що дзеркало вже вважає тебе “своїм”.

Він зблід.

— Це можна виправити?

— Поки ти ще тут — так.

Я запалив свічки.

Полум’я одразу стало неприродно довгим.

У дзеркалі — теж.

Але із запізненням.

Добре.

Контакт уже нестабільний.

***

— Не дивіться в нього прямо, — сказав я.

— Чому?

— Бо воно дивиться у відповідь.

І саме в цей момент Артем подивився.

Прямо.

У дзеркало.

Я вилаявся.

Його відображення там було.

Але не повторювало рухи.

Воно стояло нерухомо.

І усміхалось.

— Воно… — прошепотів Артем.

Відображення повільно підняло руку.

А сам Артем — ні.

Погано.

Дуже погано.

Я різко кинув сіль у дзеркало.

Скло пішло хвилями.

Наче вода.

І відображення смикнулось.

— Пізно, — сказало воно.

Голос лунав із кімнати.

Але губи рухались лише в дзеркалі.

***

Я подав енергію на контури.

Сигіли засвітились холодними лініями.

Дзеркало одразу потемніло.

Кімната ніби стала меншою.

— Відійди від нього! — кинув я Артему.

Він відступив.

Але запізно.

Його відображення зробило крок уперед.

І торкнулось скла зсередини.

Я побачив пальці.

Реальні.

Об’ємні.

Воно вже майже перейшло межу.

Я дістав ніж і провів символ Хагалаз просто по поверхні дзеркала.

Руйнування структури.

Скло тріснуло.

Відображення закричало.

Не Артем.

Інше.

Глибоке.
Порожнє.

Наче звук ішов із дуже далекого місця.

— Закриваю прохід.
Повертаю відбиток власнику.
Розриваю прив’язку.

Тріщина стала ширшою.

І тоді зсередини щось ударило в дзеркало.

Сильно.

Свічки згасли.

Кімнату накрив холод.

А в склі на секунду з’явилось обличчя.

Не людське.

Занадто довге.
Занадто темне.

І дуже голодне.

Я вдарив ножем ще раз.

Дзеркало розсипалось.

І тиша повернулась миттєво.

***

Артем сидів на підлозі й важко дихав.

— Воно… пішло?

Я підняв уламок скла.

У ньому відображалось усе як треба.

— Так.

— А що це було?

Я кинув уламок у мішок із сіллю.

— Дзеркала іноді запам’ятовують тих, хто дивиться занадто довго.

— І що було б далі?

Я глянув на темну пляму, де стояло дзеркало.

— Одного ранку ти б прокинувся.
Подивився в дзеркало.
І зрозумів би, що відображення залишилось…
а ти — ні.

***

Перед виходом я ще раз оглянув квартиру.

Усе стало звичайним.

Навіть повітря.

— І що тепер робити? — спитав Артем.

Я відкрив двері.

— Купи нормальне дзеркало.

— І все?

Я всміхнувся.

— І ніколи не дивись у темряву довше, ніж вона дивиться в тебе.