Глава 7 Дзеркало без відображення

Глава 7  
Дзеркало без відображення

Я не люблю старі дзеркала.

Особливо ті, що приходять у дім не як покупка, а як спадок.

У таких речей завжди є пам’ять.

Іноді — занадто довга.

Люди люблять залишати після себе фотографії, листи, прикраси, старі книги.

Але найгірше — дзеркала.

Бо якщо в предметі роками накопичуються погляди, страхи, хвороби, сльози й смерть — одного дня воно починає дивитися у відповідь.

Саме з таким дзеркалом мене й познайомили.

Подзвонила жінка на ім’я Марина.

Говорила швидко, ніби боялася, що якщо замовкне, то передумає.

— Ви займаєтесь такими… речами?

— Залежить від того, наскільки погані ці речі.

— Мені від бабусі залишилось старе дзеркало. Після того як ми перевезли його в квартиру, почалось щось дивне.

— Наприклад?

Кілька секунд тиші.

— Моя донька перестала до нього підходити. Каже, що там “не мама”. А вчора я сама побачила, що моє відображення усміхнулося раніше, ніж це зробила я.

Я відклав запальничку.

— Не накривайте його тканиною.

— Що?

— І не дивіться в нього після заходу сонця. Я приїду ввечері.

Після короткої паузи вона тихо спитала:

— Це настільки погано?

Я подивився у вікно.

— Якщо дзеркало почало відповідати — так.

***

Квартира була в старому центрі.

Високі стелі, важкі двері, запах пилу й старого дерева.

Такі будинки добре тримають пам’ять.

І погано відпускають чуже.

Марина зустріла мене біля входу.

Втомлена, з напруженими плечима й постійно стиснутими пальцями.

Так виглядають люди, які вже кілька ночей не сплять нормально.

— Донька у сусідки. Я не хотіла, щоб вона це бачила.

— Правильно.

— Я накрила дзеркало.

Я зупинився.

— Я ж просив цього не робити.

Вона зблідла.

— Я злякалась.

— Саме тому люди й ускладнюють мені роботу.

Ми мовчки зайшли у спальню.

Дзеркало стояло в кутку.

Старе, високе, у важкій темній рамі з потемнілим срібленням.

Накрите білим простирадлом.

І навіть крізь тканину від нього тягнуло холодом.

Погано.

Дуже погано.

— Хто ще дивився в нього?

— Я. Донька. І мій чоловік.

— Де він?

Марина мовчала кілька секунд.

— Уже третю ніч спить у вітальні. Каже, що вночі хтось стоїть біля ліжка й дивиться з дзеркала.

Я кивнув.

Класика.

Якщо предмет почав відкриватися, він завжди шукає того, хто дивиться найдовше.

— Коли померла бабуся?

— Два місяці тому.

— Вона любила це дзеркало?

Марина нервово всміхнулась.

— Вона з ним розмовляла.

Я подивився на простирадло.

Чудово.

Просто чудово.

***

Я повільно зняв тканину.

Поверхня скла була темною, майже живою.

Не звичайне відображення.

Глибина.

Наче дивишся не в дзеркало, а в дуже стару воду.

І в ній хтось уже давно дивиться на тебе.

Я не люблю такі речі.

Бо це не прокляття.

Не підселення.

Не проста прив’язка.

Це прив’язаний предмет.

А значить — працювати доведеться обережно.

Я дістав із сумки чорну свічку, сіль, воскову печатку, ніж із кістяною ручкою й маленький мішечок із полином.

Марина мовчки спостерігала.

— Що буде?

— Або ми закриємо це зараз, або скоро у вас у квартирі стане на одного мешканця більше.

— Ви жартуєте?

— На жаль, ні.

Я поставив свічку перед дзеркалом.

Полум’я одразу нахилилося до скла.

Так.

Зв’язок сильний.

Я провів ножем по рамі.

На внутрішній стороні дерева були старі вирізані символи.

Не захист.

Навпаки.

Запрошення.

Хтось колись дуже хотів, щоб через це дзеркало можна було приходити.

І, схоже, у когось це вийшло.

— Це бабуся зробила?

— Ні.

— Тоді хто?

Я торкнувся старого знаку.

— Хтось задовго до неї.

І саме це мене турбувало найбільше.

***

Спочатку — ізоляція.

Потім — розрив прив’язки.

І тільки після цього — закриття проходу.

Я накреслив крейдою захисне коло навколо дзеркала.

По чотирьох сторонах поставив свічки.

Руни:
Альґіз — захист.
Турісаз — відсікання.
Ейваз — межа.
Наутиз — примус до завершення.

Марина стояла біля дверей і мовчала.

Розумна жінка.

Ті, хто починають ставити дурні питання під час ритуалу, зазвичай потім довше лікуються.

Опівночі я подав енергію на контури.

Повітря стало важким.

Свічки затріщали.

У дзеркалі з’явився рух.

Не відображення.

Постать.

Жіноча.

Висока.

Худа.

З надто довгими руками.

Марина тихо скрикнула.

— Це вона…

— Мовчати.

Постать у дзеркалі нахилила голову.

І усміхнулась.

Не ротом.

Очима.

— Ти запізнився, — сказало воно голосом, схожим на шепіт мокрої тканини.

— Я завжди приходжу вчасно.

— Вона сама відкрила двері.

Марина заплакала.

— Я нічого не робила…

— Тиша.

Я кинув у дзеркало сіль, змішану з попелом полину.

Скло потемніло.

Постать різко вдарила зсередини.

Тріщина.

Ще одна.

Полум’я свічок стало синім.

— Вона дивилась занадто довго, — прошепотіло дзеркало. — Тепер вона моя.

Я втиснув ніж у дерев’яну раму просто в центр старого символу.

— Не в цьому домі.

Удар.

Ще один.

Наче хтось з іншого боку намагався прорватися.

Я притиснув воскову печатку до скла.

— Закриваю.
Відсікаю.
Повертаю чуже туди, звідки воно прийшло.

Скло пішло павутиною тріщин.

Марина закричала.

Свічки згасли всі одразу.

І настала тиша.

Справжня.

Без чужої присутності.

Я повільно відступив.

На підлогу впав великий уламок скла.

У ньому було лише моє відображення.

І більше нікого.

— Все, — сказав я.

***

Марина довго сиділа на підлозі й просто дихала.