Глава 4 Мітка на дверях

Глава 4  
Мітка на дверях

У роботі мага найнебезпечніше — не сутності.

Не прокляття. Не підселенці. Не мертві, які забули, що вони мертві.

Найнебезпечніше — це живі люди, які занадто сильно хочуть чужого.

Любові. Грошей. Помсти. Влади.

Саме через таких людей з’являються справжні проблеми.

Того вечора мені написала дівчина на ім’я Софія.

Не подзвонила — саме написала. Коротко, без зайвих слів:

«Мені залишили знак на дверях. Після цього в квартирі почалося щось дивне. Мені сказали звернутися до вас.»

Такі повідомлення я не люблю.

Бо якщо людина пише не “мені страшно”, а “мені залишили знак”, значить, вона вже щось розуміє.

А отже — справа серйозна.

***

Софія жила в новобудові на околиці міста.

Чистий під’їзд, дорогий ремонт, камери, домофон, охорона — люди люблять думати, що бетон і гроші захищають від того, чого не видно.

Не захищають.

Вона зустріла мене біля ліфта.

Дівчина років двадцяти восьми, гарна, доглянута, але виснажена. Очі червоні від безсоння, пальці постійно стискають ключі.

— Дякую, що приїхали.

— Покажіть двері.

Вона мовчки провела мене до квартири.

Я побачив знак одразу.

На зовнішній стороні дверей, майже біля самого замка, хтось чорним воском намалював символ.

Три лінії.

Перевернутий півмісяць.

І маленьке коло внизу.

Недбало, але зі знанням.

Я завмер.

— Ви торкались цього?

— Ні. Мені сусідка сказала не чіпати.

— Розумна сусідка.

Я присів ближче.

Не просто знак.

Прив’язка.

Мітка входу.

Так відмічають людину, яку хочуть “відкрити” для впливу.

Не обов’язково смерть. Іноді хвороба. Іноді руйнування стосунків. Іноді повільне виснаження, коли людина сама не розуміє, чому життя починає сипатися.

— Що змінилося після цього?

Софія опустила очі.

— Я перестала спати. Постійно сняться однакові сни. Наче хтось стоїть біля ліжка. Потім почали ламатися речі. Зникли гроші. На роботі проблеми. А вчора…

— Що вчора?

— Я знайшла під дверима землю.

Я кивнув.

Класика.

Хтось працював через поріг.

Дешево. Брудно. Ефективно.

— Є хтось, хто вас ненавидить?

Вона нервово засміялась.

— Це звужує коло недостатньо.

— Колишній чоловік?

Вона різко підняла голову.

— Звідки ви…

— Завжди або гроші, або образа. Іноді разом.

Софія важко видихнула.

— Ми розлучилися пів року тому. Дуже погано. Він не хотів. Потім у нього з’явилась інша жінка. Вона займається… такими речами.

— Ворожка?

— Вона називає себе “практиком”.

Я ледь усміхнувся.

Найгірші завжди так себе називають.

— Заходимо.

***

У квартирі було тихо.

Занадто тихо.

Так буває, коли простір уже “відкритий” — ніби щось сидить у кутку й чекає, поки ти сам його помітиш.

Я дістав із сумки невеликий мішечок із сіллю, чорну свічку, ніж із кістяною ручкою та стару шкіряну книжку.

Софія мовчки дивилась.

— Це обов’язково?

— Якщо хочете просто поговорити про енергетику — ні. Якщо хочете залишитися живою і при здоровому глузді — так.

Вона більше не ставила дурних питань.

Я поставив свічку на кухонний стіл і запалив її.

Полум’я одразу нахилилось у бік спальні.

Туди.

Завжди туди.

— У спальні щось є?

— Там найгірше. Вночі особливо.

Ми зайшли.

Звичайна кімната: ліжко, шафа, дзеркало, нічник.

І запах.

Солодкий.

Неприємний.

Як зів’ялі квіти на кладовищі.

Я присів біля ліжка.

Під матрацом знайшов згорток.

Червона нитка. Волосся. Засохлі пелюстки. І маленька фотографія Софії.

Я мовчки тримав це в руках.

— Я цього не клала…

— Знаю.

Підклад.

Хтось добре попрацював.

Не аматор.

— Слухайте уважно. Після цього чистка буде жорсткою. Може нудити, може бути температура, кошмари, слабкість. Це нормально.

— А якщо ненормально?

— Тоді дзвоніть одразу.

Я крейдою намалював на підлозі захисне коло.

Не церковне. Старіше.

По чотирьох сторонах поставив свічки й поклав руни: Альґіз для захисту, Турісаз для відсікання, Хагалаз для руйнування чужого впливу.

Софія дивилась так, ніби вперше зрозуміла, що страх може мати форму.

— Сідайте всередину. І що б не сталося — не виходьте з кола.

— А ви?

— А я буду розмовляти з тим, кого сюди запросили.

***

Обряд почався о півночі.

Саме тоді чужа робота найсильніша.

Я спалив підклад у металевій чаші, додав полин, ялівець і трохи воску з цвинтарної свічки.

Дим став густим, важким.

Свічки почали тріщати.

Софія сиділа мовчки, стискаючи руки.

Я читав слова повільно, чітко, старою мовою, яку не люблять повторювати вголос.

Не молитва.

Не заклинання.

Ключ.

Щоб закрити двері, які хтось відкрив.

У спальні стало холодно.

Дзеркало на шафі вкрилося тонким шаром туману.

І в ньому з’явилась постать.

Жінка.

Висока, худа, в чорному одязі.

Обличчя розмите, але усмішка — чітка.

— Вона сама віддала своє місце, — сказала постать.

Голос ішов не з кімнати.

Із дзеркала.

— Неправда, — тихо сказала Софія.

— Він повернеться до мене, — прошепотіла тінь. — А ти залишишся сама.

Я вдарив ножем по підлозі точно на межі кола.

— Не в цьому домі.

Полум’я свічок різко піднялось.

Постать скривилась.

— Ти занадто часто втручаєшся.

— А ти занадто дешево працюєш.

Вона засміялась.

І в ту ж секунду всі лампи в квартирі згасли.

Тільки свічки.

Тільки дим.

Тільки її обличчя в дзеркалі.

Я кинув у скло сіль, змішану з попелом рунічного паперу.

Дзеркало тріснуло.

Один довгий звук — ніби хтось закричав під водою.

Постать зникла.

Свічки згасли.

Тиша.

Важка.

Справжня.