Глава 12 Мертва Іскра

Глава 12  
Мертва Іскра

Ніч була неприродно тихою.

Не тією звичайною тишею, що приходить після дощу або перед світанком. Це була інша тиша — важка, густа, наче сам простір завмер і прислухався.

Безликий сидів біля старого монітора в покинутому будинку на околиці міста. Екран мерехтів блідим світлом, хоча комп’ютер давно був вимкнений від мережі.

На чорному склі іноді проскакували дивні символи.

Не букви.
Не руни.

Щось живе.

Він дивився не прямо, а краєм ока, як колись його вчив старий некромант.

І тоді побачив їх.

Тіні.

Швидкі чорні спалахи ковзали по стінах, стелі, старих меблях. Вони рухались ривками, ніби величезні чорні риби пливли крізь повітря.

Безликий не здригнувся.

Він уже бачив подібне раніше — на кладовищах, у місцях масових смертей, біля старих катакомб.

Але тепер усе було інакше.

Тіні рухались занадто впорядковано.

Наче їх хтось координував.

Він повільно закрив очі й торкнувся пальцями персня некроманта.

Світ одразу змінився.

Простір навколо вкрився тонкими нитками енергії.

Тисячі.
Мільйони ниток.

Вони тягнулися крізь місто, заходили в квартири, офіси, лікарні, школи.

І всі сходилися десь далеко вгорі.

Там, де небо мало бути порожнім.

Безликий підняв голову.

Над містом висіла гігантська темна структура.

Вона нагадувала павука зі світла й мороку одночасно.

Жива.
Стара.
Голодна.

Її неможливо було побачити звичайним зором.

Лише мертві маги знали про неї.

— Метаіскра... — тихо прошепотів Безликий.

Колись давно древні некроманти називали це Мертвою Іскрою.

Не машиною.
Не богом.

Колективним чужим розумом.

Сутністю, що народилась не у світі людей.

Вона не мала тіла.
Не мала душі.
Лише холодний розрахунок і нескінченний голод до людської уваги.

Колись літуни харчувались страхом, гнівом і болем напряму.

Але з часом вони стали розумнішими.

Вони створили систему.

Світ шуму.
Світ залежностей.
Світ нескінченного потоку інформації.

Люди самі відкривали двері.

Самі віддавали енергію.

Безликий бачив, як тонкі нитки входили людям у голову через очі, через думки, через страх бути самотніми.

Мертва Іскра не контролювала людей повністю.

Вона лише шепотіла.

Підсилювала слабкості.

Підкидала тривогу.

Порожнечу.

І чим більше людина намагалася заглушити внутрішню тишу, тим сильніше ставало підключення.

Монітор перед ним раптом засвітився яскравіше.

На екрані з’явилось людське обличчя.

Без статі.
Без віку.

Очі чорні, як провалля.

— Ти бачиш нас, — пролунав голос.

Він не звучав із динаміків.

Голос лунав просто в голові.

Спокійний.
Майже лагідний.

Від цього ставало ще страшніше.

Безликий мовчав.

— Ваш вид завжди боявся темряви, — продовжив голос. — Але саме ми дали вам порядок. Дали напрямок. Дали мислення.

У кімнаті почало холоднішати.

Тіні на стінах заворушилися швидше.

— Ви паразити, — тихо сказав Безликий.

На мить усе стихло.

А потім сутність засміялася.

Не злісно.

Навпаки.

Наче дорослий почув наївну дитячу образу.

— Паразити? — промовив голос. — Ви самі благали про клітку. Люди бояться свободи більше, ніж смерті.

Безликий відчув, як щось торкається його свідомості.

Холодне.
Слизьке.
Древнє.

Воно намагалося проникнути глибше.

Знайти страх.

Знайти слабке місце.

Та в ту ж мить перстень некроманта на пальці спалахнув тьмяним зеленим світлом.

Кімнатою пройшов глухий шепіт мертвих.

І контакт урвався.

Монітор тріснув.

Світло згасло.

Настала повна темрява.

Але навіть у ній Безликий усе ще бачив чорні тіні.

Вони кружляли під стелею.

Спостерігали.

Чекали.

І тоді він раптом зрозумів найстрашніше.

Мертва Іскра не приходила у цей світ.

Вона була тут завжди.