Глава 13. Дзеркальник

Глава 13. Дзеркальник

Дощ у Городі ніколи не здавався справжнім.

Він не очищував вулиці, не змивав пил і не приносив свіжості. Вода тут пахла іржею, бензином і старими електричними проводами. Краплі стікали по чорних фасадах будинків так, ніби самі багатоповерхівки повільно пітніли від страху.

Я сидів у цілодобовій забігайлівці біля вокзалу й дивився, як офіціантка третій раз поспіль витирає вже чисту стійку.

У неї тремтіли руки.

Люди завжди відчувають наближення чогось поганого. Навіть якщо не розуміють цього.

Переді мною лежала фотографія.

Молодий хлопець років двадцяти трьох. Темне волосся, втомлений погляд, нервова посмішка. На звороті ручкою було написано:

«Андрій Лозовий. Зник три дні тому.»

Я зробив ковток холодної кави.

— Ви точно маг? — тихо спитала жінка навпроти.

Мати хлопця виглядала так, ніби не спала вже тиждень. Її пальці судомно стискали дешеву шкіряну сумку.

— Буває, — відповів я.

— Поліція сказала, що він просто втік... Але він би так не зробив. Він дзвонив мені того вечора. Був наляканий. Казав, що в квартирі хтось є.

— І що саме?

Жінка ковтнула.

— Він сказав… що в дзеркалі стоїть інший він.

Я мовчки закурив.

Ну звісно.

Куди ж без цього лайна.

***

Квартира Андрія знаходилась у старій дев’ятиповерхівці біля залізниці.

Під’їзд смердів мокрим бетоном, котячою сечею і людською безнадією.

Світло на сьомому поверсі мигало короткими судомами. Лампочка доживала останні дні.

Двері були опечатані поліцією, але це мало кого хвилює. Особливо мене.

Замок клацнув після легкого дотику пальців.

У квартирі було холодно.

Не фізично.

Енергетично.

Так іноді буває у місцях, де реальність починає просідати.

Я повільно пройшов коридором.

Усе виглядало звичайним. Ноутбук на столі. Немитий посуд. Розкидані речі. Відкрита банка енергетика.

І дзеркало.

Велике, на всю стіну.

Саме навпроти дивана.

Я завмер.

Моє відображення запізнилось на долю секунди.

— О, бляха… — тихо видихнув я.

У квартирі було тихо.

А потім моє відображення усміхнулось.

Не я.

Саме відображення.

У нього була трохи ширша посмішка.

І очі.

Абсолютно чорні.

Я різко відвернувся.

Найголовніше правило роботи з Дзеркальниками — ніколи не дивитися довго.

Вони люблять увагу.

Люблять контакт.

Люблять момент, коли людина починає сумніватися:
а хто саме зараз стоїть перед дзеркалом?

Я дістав з кишені срібний жетон Ордена і кинув його на підлогу.

Метал задзвенів.

Відразу стало гірше.

Повітря ніби ущільнилось.

З ванної почувся звук крапель.

Хоча кран був закритий.

Я повільно пішов туди.

І побачив ще одне дзеркало.

Менше.

Старе.

Тріснуте.

У ньому щось рухалось.

Не відображення.

Щось ЗА ним.

Наче людина стояла у темряві по той бік скла.

Я відчув, як по спині повзе холод.

Потім почув голос.

Свій власний голос.

— Допоможи мені...

Я стиснув зуби.

Класична приманка.

— Андрію, якщо ти ще живий — мовчи, — сказав я.

У відповідь пролунав сміх.

Мій власний сміх.

І тоді дзеркало тріснуло ще сильніше.

Зсередини в нього вперлись людські пальці.

Бліді.

Довгі.

Неправильні.

Наче хтось намагався вилізти через тонкий лід.

Я викинув вперед руку, складаючи сигілу.

Повітря спалахнуло срібною павутиною формули.

— Іменем Ордена...

Дзеркало вибухнуло.

Не назовні.

Всередину.

Наче щось різко втягнуло уламки у темряву.

І разом із цим квартира закричала.

Саме квартира.

Стіни.
Труби.
Підлога.
Проводка.

Усе навколо видало один довгий нелюдський стогін.

А потім світло згасло.

Повністю.

У темряві я почув кроки.

Босі ноги по мокрій плитці.

Повільно.

Все ближче.

Я не бачив його.

Але знав:
воно вже тут.

Дзеркальники не полюють на тіло.

Їм потрібне місце.

Особистість.
Обличчя.
Життя.

Вони заходять у людину, як рак заходить у клітину.

Повільно витісняючи оригінал.

Я запалив цигарку.

Маленький вогник освітив ванну.

І побачив Андрія.

Точніше… щось у його вигляді.

Воно стояло голе посеред темряви.

Шкіра бліда, мов віск.

Очі чорні.

А обличчя…

Обличчя було моїм.

Тварюка вивчила мене за ті секунди контакту.

— Ти запізнився, — сказало воно моїм голосом.

— А ти переоцінив себе.

Воно посміхнулось.

І кинулось вперед.

Я вдарив першим.

Сигіла спалахнула просто у нього на грудях.

Повітря запахло паленим волоссям і озоном.

Тварюка заверещала.

Її тіло пішло тріщинами, ніби зроблене зі скла.

А потім вона різко змінила форму.

Тепер переді мною стояв Андрій.

Справжній.

Переляканий.

Закривавлений.

— Допоможіть...

І на одну секунду я майже повірив.

Саме на це вони й розраховують.

Я вистрілив формулою просто йому в голову.

Тіло розлетілось уламками чорного скла.

І квартира миттєво стихла.

Світло повернулось.

Краплі у ванній знову стали просто краплями води.

Я важко сів на край ванни й закурив нову сигарету.

На підлозі біля пральної машини лежав справжній Андрій.

Живий.

Виснажений.
Сивий на пів голови.
З абсолютно порожнім поглядом.

Він дивився на мене й тихо тремтів.

— Воно... дивилось через мене... — прошепотів хлопець.

— Знаю.

— Воно казало, що я зайвий.

Я мовчки допоміг йому підвестися.

І подумав про те, що іноді нечисть говорить людям значно чесніші речі, ніж самі люди готові сказати собі.

***

Через дві години я стояв на даху будинку й дивився на мокрий нічний Город.

Внизу вили сирени швидкої.