Глава 11: Дім, який не відпускає

Глава 11: Дім, який не відпускає

Будинок стояв на околиці, де місто вже втрачало свою впевненість і починало розчинятися в темних провалах промзон і напівзабутих дворів.

Його не було на жодній мапі.

Принаймні, на жодній, яку можна знайти відкрито.

Триповерховий, з потрісканими стінами і вікнами, що дивились назовні, як мертві очі. Але світло всередині було.

Завжди.

— Тут? — спитав чоловік, зупиняючись біля воріт.

— Тут, — відповів другий, навіть не дивлячись на будівлю. — Ти ж сам хотів “справжню роботу”.

Перший хмикнув.

— Хотів. Але не в такому вигляді.

Вони мовчки підійшли ближче.

Ворота були відчинені.

Це вже було неправильно.

— Хтось був тут до нас, — тихо сказав перший.

— Або всередині, — спокійно відповів другий.

Вони зайшли.

Двір зустрів їх тишею.

Не природною.

Не нічною.

А глухою.

Наче звук тут просто не мав права існувати.

— Відчуваєш? — прошепотів перший.

— Відчуваю.

— Це не просто місце.

— Звісно ні.

Двері в будинок були відчинені.

І теж… занадто легко.

Всередині пахло пилом.

І чимось ще.

Солодким.

Нудотним.

— Люди тут були, — сказав перший, присідаючи біля підлоги. — Свіжі сліди.

— Не люди, — відповів другий.

Пауза.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Той підняв голову.

І тільки зараз помітив.

Сліди були.

Але не залишали відбитків.

Лише… напрям.

Наче щось велике ковзало.

— Мені це не подобається.

— Тобі ніколи не подобається.

Вони піднялись на другий поверх.

Кімнати були порожні.

Меблі накриті тканиною.

Все виглядало покинутим.

Але…

Не занедбаним.

— Тут живуть, — тихо сказав перший.

— Жили, — поправив другий.

І саме в цей момент двері позаду них тихо зачинились.

Без звуку замка.

Без протягу.

Просто… закрились.

Обидва завмерли.

— Це ти? — прошепотів перший.

— Ні.

Тиша стала густішою.

І тоді…

Хтось видихнув.

Прямо у них за спиною.

Вони різко обернулись.

Нікого.

Але повітря коливалось.

— Ми тут не самі, — прошепотів перший.

— Запізно це усвідомлювати.

Підлога під ногами тихо скрипнула.

Не під ними.

Поруч.

Щось рухалось.

Повільно.

Обходячи.

Вивчаючи.

— Воно нас бачить, — сказав перший.

— Воно нас вже знає.

Тиша тріснула.

І з темряви в кінці коридору почало щось проявлятись.

Спочатку — контур.

Потім — рух.

Наче сама темрява вирішила зібратись в форму.

— Назад… — прошепотів перший.

— Не допоможе.

Те, що виходило до них, не поспішало.

Воно знало.

Завжди знало.

І чекало.

Перший різко підняв руку, починаючи формулу.

Повітря здригнулось.

Світло лампи мигнуло.

Але…

Нічого не сталося.

Формула розсипалась.

Наче її ніколи не було.

— Що… — він відступив. — Я не можу…

— Звісно не можеш, — спокійно сказав другий.

— Чому ти такий спокійний?!

Той нарешті подивився на нього.

І в його очах не було страху.

Було розуміння.

— Тому що це не будинок.

Пауза.

— Це пастка.

Темрява зробила ще один крок.

І тепер її форма стала зрозумілою.

Двері.

Коридори.

Стіни.

Все це було… частиною.

Живого.

Голодного.

— Воно не всередині будинку, — прошепотів другий.

— Тоді де?!

Він повільно усміхнувся.

— Ми всередині нього.

Перший закричав.

Різко.

Несвідомо.

І в ту ж мить…

Світло згасло.

Повністю.

Темрява накрила їх.

І стало тихо.

Абсолютно.

Зовні будинок стояв так само.

Триповерховий.

Покинутий.

З темними вікнами.

Тільки тепер…

Одне з них повільно засвітилось.