Глава 9 Місце, де не лишаються тіла

Глава 9  
Місце, де не лишаються тіла

Я не люблю водойми.

Вода погано тримає смерть.

Вона розтягує відбитки, змішує їх, переносить далі. Через це контакти біля річок або озер майже завжди нестабільні.

Але іноді трапляються місця, де вода не забирає смерть.

А накопичує.

Саме через таке місце мене знайшли.

Повідомлення прийшло вночі:

“Люди зникають. Тіла не знаходять. Але щось лишається у воді.”

Без підпису.
Лише координати.

Я довго дивився на екран телефона.

Такі повідомлення зазвичай або пастка…

або справжня проблема.

І дуже часто — обидва варіанти одночасно.

Озеро знаходилось далеко від міста.

Старий ліс.
Погана дорога.
Майже відсутній зв’язок.

Коли я приїхав, уже сутеніло.

Повітря було сире й холодне. Ліс стояв нерухомо. Навіть птахів не було чути.

Це одразу насторожило.

Природа завжди реагує на місця смерті.

Питання лише —
як саме.

Біля озера мене чекав чоловік років п’ятдесяти.

Мисливець або лісник.

Важкі чоботи.
Старий камуфляж.
Очі людини, яка давно нормально не спала.

— Ви той… спеціаліст?

Я кивнув.

Він явно хотів поставити більше питань, але передумав.

Правильно.

Ми мовчки пішли стежкою вздовж берега.

Озеро було майже чорним.

Без хвиль.

Без руху.

Наче вода тут стала густішою.

— Скільки людей? — запитав я.

— П’ятеро за два місяці.

— Тіла?

Він похитав головою.

— Нічого. Просто люди йдуть до води… і не повертаються.

Я присів біля берега.

Холод одразу вдарив по пальцях.

Неправильний холод.

Не природний.

Я повільно провів рукою над водою.

І ледь стримався, щоб не відсмикнути її.

Під поверхнею щось було.

Не фізично.

На тонкому плані.

Величезне накопичення залишкової присутності.

Наче вода роками утримувала фрагменти тих, хто тут помер.

— Тут давно були утопленики? — тихо запитав я.

Лісник нервово закурив.

— Колись у війну сюди скидали тіла.

Я заплющив очі.

Оце вже пояснювало багато.

Масова смерть майже завжди змінює простір.

Особливо якщо тіла не були нормально поховані.

Я дістав із кишені маленький мішечок із попелом і сіллю та повільно висипав трохи у воду.

Поверхня озера миттєво здригнулась.

Наче щось ворухнулося внизу.

Лісник зробив крок назад.

— Що це було?

Я не відповів.

Бо вже побачив дещо гірше.

У відображенні води за моєю спиною стояли люди.

П’ятеро.

Нерухомі темні фігури.

Я різко обернувся.

Позаду нікого.

Знову дивлюсь у воду —
стоять.

У мене всередині все стиснулось.

Відбитки.

Але дуже сильні.

Наче вони не змогли перейти далі після смерті.

Я відчув легке тепло на правому мізинці.

Перстень “Січ” активувався.

Захисник теж помітив присутність.

— Ви бачите когось у воді? — запитав я.

Лісник мовчав кілька секунд.

— Інколи.

— Кого?

Він ковтнув слину.

— Мого сина.

Тиша навколо озера стала ще важчою.

Я повільно встав.

Тепер зрозуміло, чому він мене викликав.

Один із зниклих був його син.

— Він теж тут пропав?

Лісник кивнув.

— Пішов до озера вночі. Наче хтось покликав.

Я знову подивився на воду.

І цього разу побачив більше.

Темні фігури стояли не окремо.

Вони дивились в одну точку під водою.

В центр озера.

Наче щось чекало там.

У голові з’явилось погане відчуття.

Занадто знайоме.

Я повільно обійшов берег.

І через кілька хвилин знайшов те, що шукав.

Старий дерев’яний місток.

Напівзгнилий.

А під ним —
сигіл.

Вирізаний ножем по дереву.

Коло з дванадцяти точок.

У мене вже починала боліти голова від одного виду цього символу.

Я присів ближче.

У центрі кола хтось закріпив маленький металевий предмет.

Череп.

Розміром із ніготь.

Чорний.

Я відчув, як простір навколо мосту починає повільно змінюватись.

Тоншати.

Наче вода під ним була не зовсім водою.

І тоді почув шепіт.

“нижче”.

Мене пробив холод.

Шепіт ішов не ззовні.

Знизу.

З-під озера.

Лісник раптом схопив мене за плече.

— Дивіться!

Я підняв очі.

У центрі озера хтось стояв.

Людська фігура по пояс у воді.

Нерухома.

Темна.

Без обличчя.

Я відчув, як Полоз під шкірою повільно рухається вздовж грудей.

Напруга.

Небезпека.

Фігура у воді повільно підняла руку.

І в цей момент вода навколо неї почала чорніти.

Наче з глибини піднімався попіл.

Я зрозумів:
це не просто місце смерті.

Це вузол.

Ще одна точка збору.

І хтось використовував воду як середовище утримання відбитків.

Шепіт посилився.

“нижче… нижче…”

У мене різко закрутилась голова.

На секунду з’явилось чуже бажання —
зайти у воду.

Просто йти вперед.

Повільно.
Спокійно.

На правій руці нагрівся перстень із тризубом.

Меймун прокинувся.

Простір навколо мене ледь викривився.

І чужий імпульс одразу ослаб.

Наче щось відштовхнуло контакт назад.

Фігура у воді здригнулась.

Я використав момент.

Швидко дістав із сумки крейду, попіл і срібний порошок.

Намалював сигіл розриву прямо на мосту.

Дошки затріщали.

Озеро відповіло миттєво.

Вода почала рухатись.

Повільно.
Важко.

Наче під поверхнею ворухнулось щось величезне.

Лісник відступив із переляканим матом.

А я побачив головне.

Під водою лежали обличчя.

Сотні.

Розмиті.
Майже прозорі.

Вони дивились угору.

І не могли піднятись.

У мене похололи руки.

Хтось роками прив’язував відбитки померлих до цього місця.

Використовував озеро як накопичувач.