Глава 12. Яся

Поки варта й маги-протоколісти квапливо перевіряють підсумкові записи у масивних фоліантах, залу наповнює стишений, збуджений шепіт. Придворні гарячково обговорюють результати. Найтитулованіша з дівчат — принцеса Лоріана з Оукхейвена — щойно торкнулася артефакту й отримала вражаючий результат у 74%, перевершивши Даніель, з її 72%. Тут є про що попліткувати.

Я намагаюся зосередитися на сувої у своїх руках, фіксуючи ці цифри, але пальці все ще зрадницьки тремтять після зустрічі поглядів із королем.

Раптом важка тінь перетинає світло каганців. До мене повільно підходить один із членів Вищої Ради — магістр Олівер.

Він тримається осторонь інших придворних: високий, сухорлявий чоловік у темній мантії, розшитій срібними нитками. Це саме він свого часу вирвав «мене», тобто справжню Ясю, з провінційної невідомості й привіз до столиці, зробивши Розпорядницею. Проте спогади про нього в моїй голові дивно сплутані, мов розмиті акварельні плями. Здається, коли леді Клер магічно передавала мені знання про цей світ, вона дала лише ті уривки, які знала сама. І якщо мова про етикет чи історію, політику, архітектуру та все інше, то тут питань немає, а ось минуле самої Ясі для мене невідоме. Та й я, чесно кажучи, ніколи не думала про це 

— Ти чудово пораєшся, Ясемін, — тихо, майже над самим моїм вухом промовляє Олівер. Його голос звучит сухо й низько. — Я вельми задоволений твоїми успіхами. Порядок дотримано, Відбір іде за планом. Головне — пам'ятай, хто ти, і ні за що не видай себе.

Я замираю, відчуваючи, як по спині пробігає липка хвиля холоду.

Не видай... кого? Що це взагалі означає? Він знає, що я чужа в цьому тілі? Чи справжня Яся мала від нього якісь таємні інструкції, про які я навіть не здогадуюся? І хіба вона Ясемін? Я думала, Яся — її повне ім'я.

Я різко повертаю голову, щоб запитати його прямо, але Олівер лише тонко усміхається й безшумно відступає в тінь колон, зливаючись із рештою радників. Я залишаюся у суцільному, тривожному сум'ятті.

Тим часом біля п'єдесталу розгортається справжня драма. Леді Клер лютує. Її підопічна Даніель опинилася на другому місці, і провидіння Альтарії зараз схиляється до мавської принцеси.

Мій погляд випадково чіпляється за тінь біля східної арки. Леді Клер стоїть там, викривлена злістю. Її пальці під довгим оксамитовим рукавом непомітно стискають темний обсидіановий амулет, а губи гарячково шепочуть отруйне закляття. Одразу розумію, що вона вирішила діяти підступно: проклясти Лоріану прямо після дотику до Каменя, щоб усі вирішили, ніби принцеса збожеволіла від магічного резонансу й не здатна бути королевою. Як підказує мені пам’ять, минулого відбору з однією з учасниць сталося щось подібне. Але я не встигаю зупинити це божевілля.

Чорний згусток ментального прокляття непомітно влучає в потилицю Лоріани.

Принцеса раптово вигинається, дико дихає й схоплюється за голову, випускаючи дикий, нелюдський крик. Втративши контроль від болю та ілюзій, Лоріана хаотично змахує руками й з усієї сили валиться на важкий кований смолоскип, що стирчить зі стіни.

Важка залізна конструкція з тріском виламується з мармуру. Падаючи, смолоскип збиває кріплення масивного панікадила — величезного підвісного свічника, що висить під самою стелею. З брязкотом рвуться ланцюги, і важка залізна люстра з десятками палаючих свічок стрімко летить донизу!

А прямо під нею, заціпенівши від жаху, застигла принцеса Аеліта. Вона закриває обличчя руками й навіть не намагається відбігти.

— Аеліто, назад! — вигукую я.

Страх за власне життя миттєво зникає. Забувши про все на світі, я кидаюся вперед, долаючи відстань у кілька метрів. З усієї сили штовхаю крихітну принцесу вбік, рятуючи її від вірної смерті.

— Ясю, ні! — глухий, розлючений вовчий гаркіт розтинає хаос.

Річард реагує швидше за будь-яку магію. Здійснюючи божевільний, нелюдський стрибок через сходинки тронного піднесення, він накриває мене своїм тілом.

Ми разом злітаємо на мармуровий п'єдестал Вівтаря. У цьому божевільному вихорі з вогню, падаючого заліза та магічного хаосу моя відкрита долоня, гаряча рука Річарда, що намагається мене захистити, і палаючий магічний контур Каменя Сумісності зливаються в єдиній точці дотику.

І світ довкола вибухає.

Але замість смертоносного удару й болю залу наповнює сліпуче, абсолютно чисте золоте сяйво. Воно виривається з нашого спільного дотику й м'якою, рідкою хвилею розливається на десятки метрів навсібіч, огортаючи залу непробивним захисним куполом. Падаюче панікадило просто розчиняється в цьому сяйві, а вогонь миттєво згасає, перетворюючись на нешкідливі золоті іскри.

Бунтівна магія Вівтаря й темна, дика сила самого Річарда, яка завжди вирувала в ньому некерованим полум'ям, миттєво втихомирюються. Вони підкоряються досконалому гармонійному ладу.

А над нашими головами, прямо в повітрі, зі сліпучого золотого розливу збираються велетенські сяючі цифри:

100%

Абсолютна магічна пара.

Зала завмирає в заціпенілій, абсолютній тиші.

Я лежу на мармуровій підлозі, міцно притиснута до широких грудей Річарда. Його руки досі стискають мої плечі, а сам він нависає наді мною, не зводячи з мого обличчя приголомшеного, палаючого погляду. Мрє серце калатає об ребра, мов божевільний молот, а гарячий подих короля торкається моїх губ. У його темних очах більше немає королівської холодності — лише шок, невіра і первісна пристрасть.

Я повільно переводжу погляд на залу.

Варта застигла зі зброєю в руках. Принцеси відступили до стін: Вівієн і Елеонора дивляться на нас із відкритими ротами, а Даніель зблідла так, ніби її вдарила блискавка. У кутку зали леді Клер стоїть мов кам'яна статуя — її обличчя спотворене жахом, а обсидіановий амулет у руках розсипався на чорний попіл. 

В іншій стороні магістр Олівер повільно випрямляє спину, і в його очах спалахує справжній страх, наче його таємницю ось-ось буде викрито. Таємницю, про яку я уявлення не маю.