Глава 11. Яся

Коли в оранжереї його гарячий подих обпік чутливу шкіру на моїй шиї, а серце забилося десь у самому горлі, мене охопив справжній жах. Злякалася не його — я злякалася себе й цього божевільного вогню, який спалахнув між нами від єдиного дотику.

— Це... це помилка! Ваша Величносте, мені не дозволено танцювати з вами! Потрібно знати своє місце. В вам слід зосередитися на виборі принцеси. Надто багато від цього залежить і я щиро бажаю вам в цьому успіху, — витиснула я, різко висмикуючи свою долоню з його лещат.

Навіть не глянувши на приголомшеного Річарда, я розвернулася й майже наосліп вибігла зі скляного павільйону. 

Всю ніч я так і не змогла заплющити очей. Переверталася на важких шовкових простирадлах, гарячково переконуючи себе, що десь там, за межею цього магічного світу, на мене чекає моє звичне життя й Кирило. Але владне тепло пальців Річарда на моїй талії досі пекло шкіру, розганяючи по венах солодкий, небезпечний хміль.

І ось тепер, виснажена безсонням, я знову вдягаю свою тугу броню — сувору темно-зелену сукню Розпорядниці, міцно стискаючи шкіряну папку з відомостями.

Велика Зала Ритуалів просочена древньою, важкою магією, від якої приховано терпне язик і пахне озоном. У самому центрі, на високому мармуровому п'єдесталі, спочиває Камінь Сумісності — темний артефакт, схожий на застиглий шматок нічного неба, що пульсує ледь помітним фіолетовим маревом. Сьогодні фінал першого туру. Попереду випробування, де жодна краса, підступність чи статки не зможуть збрехати.

Я стою трохи осторонь п'єдесталу, випростана, мов струна. Спину обпікає важкий, проникливий погляд Річарда. Він сидит у своєму тронному кріслі неподалік, зовні байдуже спостерігаючи за зібраною шляхтою, але я фізично відчуваю: кожна його думка зараз біля мене. Його погляд повільно ковзає по моїй шиї — точно туди, де вчора зупинився його подих. Проте я мушу втримати цей процес під повним контролем і не допустити жодного збою.

— Принцеса Вівієн із Сонячної Долини, — чітко зачитую я перше ім'я, змушуючи свій голос звучати дзеркально-спокійно.

Вівієн усе ще підтискає губи після вчорашнього спілкування з королем, після якого вона залишилася не в настрої, але демонстративно граційно підходить до п'єдесталу. Вона торкається холодної поверхні. Артефакт здригається, і по його тріщинах розливається тьмяне рожеве сяйво: сорок два відсотки. Вівієн, ледь стримуючи сльози розчарування та образи, відступає.

— Принцеса Беатріс із Сутінкових Лісів, — кличу я наступну.

Тиха знавчиня зілля підходить боязко, ледь торкаючись артефакту кінчиками пальців. Камінь ледве теплішає — тридцять вісім відсотків.

— Принцеса Аеліта з Озерного Края.

Мила, чутлива Аеліта кидає на мене благальний погляд, шукаючи підтримки. Я м'яко киваю їй, підбадьорюючи. Вона кладе долоню, і Камінь спалахує ніжним м'ятним світлом — сорок п'ять відсотків. Дівчина полегшено зітхає.

— Принцеса Ізольда із Залізних Скель.

Войовнича Ізольда крокує карбуючи кроки й впевнено кладе руку на артефакт, ніби стискає руків'я меча. Камінь відгукується багряними спалахами — п'ятдесят відсотків.

— Принцеса Селеста з Північнокрилля.

Холодна, стримана північна краса Селести відображається у стрімкому сріблястому сяйві артефакту — п'ятдесят шість відсотків. Вона сприймає це із сухим, розважливим кивком.

— Принцеса Елеонора з Золотого Бескиду.

Елеонора, як справжній стратег, виходить із абсолютною гідністю. Камінь відгукується теплою, золотаво-зеленою хвилею — шістдесят вісім відсотків. Це високий показник, який гарантує їй місце у фіналі.

Тепер до Каменя прямує Даніель. Вона викроює гордовиту усмішку, впевнена, що після чужого інтелектуального «тріумфу» магія підкориться їй беззастережно. Вона зверхньо кладе долоню на артефакт. Камінь спалахує яскравим, сліпучо-жовтим полум'ям, виводячи в повітрі найвищу цифру за день: сімдесят два відсотки.

Даніель аж сяє від гордощів, а леді Клер у кутку зали задоволено випрямляє спину. Це ідеальний результат для майбутньої королеви Альтарії.

Але я дивлюся на Річарда. На його обличчі немає жодної радості — лише закам'яніла, темна байдужість. Він навіть не глянув на сліпуче сяйво Даніелі. Його очі прикуті лише до моїх пальців, які зрадницьки тремтять, вносячи ці цифри до підсумкового сувою. Його мовчазний погляд кричить гучніше за будь-які слова.

— Принцеса Лоріана з Оукхейвена, — кажу і не впізнаю власного голосу.

Горда мавка-аристократка ступає з особливою, гнучкою грацією. Її долоня торкається Каменя, і зала вибухає насиченим смарагдовим світлом — сімдесят чотири відсотки. По залі прокочується схвальний гомін, але Лоріана лише зверхньо посміхається.

Всередині мене щось боляче й безповоротно стискається. Ритуал минає бездоганно. Принцеси отримали високі показники, королівство матиме гідну королеву, а я щокроку наближаюся до завершення Відбору й повернення додому. Але чому тоді від цього сяйва Каменя на моїй душі стає так темно й гірко?