Глава 10. Яся

Нарешті цей пекельний вечір добігає кінця. Леді Клер задоволено поплескує мене по плечу у порожньому коридорі, хвалячи за «бездоганно організований прийом та тріумф Даніель». Я лише сухо усміхаюся у відповідь, а всередині все горить пекучим вогнем. Мені терміново потрібне свіже повітря. Мені потрібно втекти від цього задушливого палацу, від леді Клер з її прихованими погрозами і, найголовніше, від власних божевільних, заборонених думок.

Я майже біжу до королівської оранжереї. Тут, серед високих скляних стін, важкого вологого аромату нічних квітів і срібного місячного сяйва, можна хоч на хвилину скинути важку маску Розпорядниці. Спираюся на прохолодний мармуровий бортик фонтана, заплющую очі й намагаюся глибоко дихати, змушуючи серце битися хоч трохи рідше.

— Ховаєтеся, леді Розпоряднице? — глухий, оксамитовий голос виринає з напівтемряви.

Я здригаюся й різко розвертаюся. Річард. Він повільно виходить із тіні екзотичних пальм, недбало розстібаючи верхній ґудзик камзола. У світлі місяця його риси здаються гострішими, а погляд — темним і небезпечно уважним.

— Ваша Величносте... — я схилябся в реверансі і миттєво вирівнюю спину, натягуючи звичну броню. — Вам варто відпочивати після виснажливого свята.

— Я мало не збожеволів за цей вечір, Ясю, — відверто зізнається він, роблячи крок уперед і скорочуючи відстань між нами до небезпечного мінімуму. — Усі ці награні усмішки, фальшиві компліменти, нудотні парфуми... Це була якась вишукана катувальня для розуму.

— Ви... ви хоч когось виділяєте з-поміж принцес? — питаю я, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі, хоч моє серце калатає в ребра. Давай же, Річарде, назви хоч когось, мені треба повернутися додому, до свого безпечного життя! Бо тут мене вже все дістало! — Чи є бодай одна, яка вам сподобалася?

— З принцес? Жодна, — сухо й без найменших вагань відповідає він.

— Але це ж неможливо! — наполягаю я, відчуваючи, як у грудях закипає хвиля роздратування й відчаю. — Ви мусите щось відчувати! Бракує слів... Навколо вас вісім красивих, шляхетних, титулованих дівчат. Обрати одну — тут немає нічого складного, якщо просто послухати власне серце!

Річард лише хмикає, і в цьому короткому звуці стільки гіркої, глибокої іронії, що мені стає ніяково. Обрати він не може… Ех. Хоча може й даремно я так, від його вибору залежить все майбутнє королівства. Тут дійсно страшно помилитися. Не уявляю, що робила б на його місці. І чому я потрапила саме сюди, а не в якесь добре мирне фентезі. Хоча б без можливості загинути.

— А свою попередню наречену... ви кохали? — раптом зривається з мого язика запитання, про яке пам'ять мого нового тіла чомусь уперто мовчить. — Що з нею сталося?

— Вона вже рік як заміжня за північним герцогом, у неї все чудово склалося, — спокійно відповідає він, не зводячи з мене погляду. — Але ні. Я її не кохав.

— Як можна одружуватися без кохання? — щиро дивуюся я. Дівчина з мого рідного світу всередині мене просто кричить від обурення. — Провести все життя поруч із чужою людиною? Може саме тому обряд не відбувся?

— Така доля короля, — м'яко, але з невимовним смутком каже він. — Обов'язок завжди стоїть вище за серце. Немає жодної причини вважати, що для обряду потрібне кохання. Лише чистота крові, приналежність до вищих родів.

У його темних очах спалахує така глибока, самотня туга, що моя лють миттєво випаровується. Мені стає його щиро, до стиску в грудях шкода. Цей могутній, владний чоловік насправді просто в'язень власної золотої корони.

— Потанцюйте зі мною, Ясю, — раптом тихо просить він і простягає широку долоню. Без свідків. Без пишних зал. Без палацового протоколу.

— Це... неправильно, — белькочу я, але він не залишає мені простору для відступу, дивиться так, ніби я його єдиний порятунок у цій темряві.

— В моєму житті надто багато правильного. Може хоч танець буде неправильним, але щирим? Ну ж бо… Це ж просто вальс під мелодію східного вітру.

Вимушено, ледь дихаючи, кладу свою тремтячу долоню в його гарячу руку. Річард робить крок уперед і м'яко притягує мене до себе. Жодної музики — лише прискорене дихання, тихий шелест листя й шурхіт моєї фіолетової сукні. Його владна рука впевнено лягає на мою талію, і крізь тонку тканину мене миттєво обпікає шалене, майже фізичне тепло.

Я тремчу в його обіймах, гарячково намагаючись чинити опір його бісовим чарам. «Зберися, Ярославо! У тебе є Кирило, у тебе є твоє власне життя!» — волає мій тверезий розум. Але ця лякаюча фізична близькість нищить усі мої захисні бар'єри. Від нього пахне терпким деревом, витриманим вином та нічною прохолодою. Його гарячий подих торкається чутливої шкіри на моїй шиї, викликаючи сип морозця по тілу, а шкіра палає від найменшого дотику його пальців.

Пристрасть між нами спалахує з такою силою, що повітря в оранжереї здається розпеченим до межі. Я відчуваю шалений ритм його серця, що б'ється в унісон з моїм, і з жахом усвідомлюю: я більше абсолютно не можу контролювати цю гру.