Глава 9. Річард

Зала урочистих прийомів сяє тисячами магічних кристалів, які відбиваються у високих дзеркалах та кришталевих келихах. Музика лунає легко й ненав'язливо, але для мене цей вечір швидко перетворюється на вишукану тортуру.

Я шукаю очима єдиний ковток свіжого повітря в цьому задушливому пеклі й зупиняю погляд біля східної колони. Вона стоїть там — спокійна, випростана, з непорушною маскою Розпорядниці. Сьогодні на Ясі благородна фіолетова сукня з важкої тканини, яка м'якими складками спадає до мармурової підлоги. На її шиї лише витончене, лаконічне кольє, що злегка мерехтить у світлі. Жодної пишноти чи палацового брязкальця. Без цієї фальшивої мішури вона тримається шляхетно й самодостатньо — як справжня королева.

Серце стискається від раптового спогаду. Моя мати, покійна королева, так само терпіти не могла зайвого блиску й завжди казала, що справжній величі не потрібні золоті кайдани. У цій стриманій гідності Яся неймовірно схожа на неї.

А біля мене, як липучий шовк, в'ється принцеса Вівієн із Сонячної Долини. Вона заглядає мені в очі крізь пір'я золотого віяла й щебече млосним голосом:

— Ваша Величносте, ця зала надто галаслива... Можливо, ми вийдемо на балюстраду? Нічне повітря таке ніжне, воно залюбки надихне нас на поезію й кохання...

— Поезію краще залишити палацовим поетам, леді Вівієн, — змушено усміхаюся я, тримаючись холодно, але в межах суворого етикету. — А балюстрада зачекає. Я маю приділити час кожній притендентці.

Музиканти оголошують початок першого королівського танцю. Яся біля колони ледь помітно випрямляє спину. «Обіцяйте, що придивитеся до них», — лунають у моїй голові її денні слова. Що ж, Розпоряднице, ти сама цього просила.

Я підходжу до Даніель, яка аж сяє від пихатості, приймаючи чужу славу за «свій» видатний проект розподілу ресурсів. Здається, саме своїм нещодавнім успіхом, вона пишалася весь вечір, збираючи біля себе придворних, охочих до пліток. Вона в першій трійці згідно рейтингу і поки що одна з ймовірних переможниць, тож поспілкуватися з нею сьогодні чимало охочих. Шкода, що я до них не належу. 

Та хіба в мене є вибір?

— Дозвольте цей танець, принцесо, — вимовляю я й виводжу її на середину зали.

У повільному вальсі Даніель гордовито белькоче:

— Я так тішуся, Ваша Величносте, що ви оцінили мій інтелект! Державне управління — це моє справжнє покликання.

— Справді? — я нахиляюся нижче, стишуючи голос. — Тоді скажіть, леді Даніель, як саме ви розрахували каскадний коефіцієнт для східних провінцій?

Вона миттєво губиться, на щоках спалахує плямистий рум'янець.

— Знаєте, я б не хотіла зараз розмовляти про політику і державні справи. Ви і я… Я впевнена, в нас ще буде змогла поспілкуватися. Але цей танець… Я хочу просто ним насолодитися. Ви так чудово танцюєте! — щебече дівчина. Викрутилася, нічого сказати.

Віддавши належне протоколу, наступний танець я дарую Вівієн, стримуючи її надмірну палкість плавними, але дистанційними рухами. Потім настає черга Селести та Елеонори. Я дотримуюся обіцянки, відпрацьовуючи кожен крок і кожну чергову посмішку.

Але через плечі кожної з принцес мій погляд незмінно повертається до східної колони. Яся стоїть у своїй фіолетовій сукні, не зводячи з мене карих очей і міцно стискаючи пальці на шкіряній обкладинці записника. За її непорушним обличчям я бачу приховане напруження.

Я виконую твоє прохання, Ясю. Я танцюю з кожною з них. Але з кожним новим па я переконуюся лише в одному: жодна з цих ляльок не варта й краплі твого полум'я.