Глава 6. Яся

Ніч не принесла довгоочікуваної прохолоди. Думки про Кирила, отруєні корсети та істерики Даніель крутилися в голові суцільним душним калейдоскопом. Я крутилася на шовкових простирадлах до другої години ночі, поки остаточно не зрозуміла: заснути сьогодні не вдасться.

Обережно накинувши легку шаль, я вислизнула з покоїв і попрямувала до королівського оазису. Нічний сад палацу був єдиним місцем, де дихалося трохи легше. Між химерними магічними рослинами, які тихо сяяли блакитним та сріблястим світлом, вився кам'яний лабіринт стежок. Повітря тут пахло нічним ясмином, прохолодною водою та сирою землею — майже як удома після літньої грози.

Я зробила глибокий вдих і раптом замерла. За високими кущами розквітлого альтарійського розарію лунало важке, переривчасте дихання.

Біля мармурового фонтана стояв Річард. Його камзол був розстебнутий, вологе від поту волосся спадало на лоб, а під шкірою на шиї та скронях ритмічно пульсували темні, вогняні жилки. Він стискав пальцями край мармурового басейну так, що кам'яна крихта тихо сипалася на пісок.

— Ваша Величносте? — тихо покликала я, зупиняючись за кілька кроків. — Вам зле?

Він різко смикнувся, і його очі на мить спалахнули чистим, диким полум'ям. У повітрі миттєво згустився такий важкий тиск магії, що мені на секунду перехопило подих. Але за цим вогнем я побачила лише пекельний, виснажливий біль.

— Іди... геть, Ясю, — витиснув він крізь зціплені зуби, намагаючись опанувати власне тіло. — Магія Купола... вона іноді повертається випалювальною віддачею. Це небезпечно.

— Я нікуди не піду, — спокійно відповіла я, роблячи повільний крок уперед. Все-таки мій учительський досвід давався взнаки: мене важко злякати розлюченим чоловіком чи магічним сплеском. — Якщо ви не можете вгамувати магію фізично, давайте відволічемо вашу голову. Кажуть, людський мозок не здатний концентруватися на болю, якщо його змусити вирішувати інші завдання.

Він важко подивився на мене, наче сумніваючись у моєму глузді, але все ж повільно опустився на мармурову лаву біля води.

— І що ж ти пропонуєш? — його голос звучав глухо.

— Розмовляйте зі мною. Наприклад... про цей сад. Хто проектував альтарійський оазис? Це ж не просто рослини, це ціла архітектурна композиція.

Річард ледь помітно посміхнувся кутиками губ, глибоко вдихаючи повітря. Його дихання поступово вирівнювалося, а вогняні жилки під шкірою почали згасати.

— Це робота майстра Еліана, три століття тому, — тихо почав він, задивившись на сяючі пелюстки. — Він поєднав класичну асиметрію з магічними потоками. Сад побудований за принципом гармонійного балансу, де кожен кущ компенсує магічну напругу іншого…

— Добре… А ще… Цей сад і палац розкішні. Та впевнена, тут є щось, що вас дратує. Розкажіть мені… Це буде нашим секретом.

Річард здивовано підвів на мене палаючі очі. Його дихання поступово вирівнювалося, а вогняні жилки під шкірою почали згасати.

— Павільйон Сонця, — раптом вимовив він, кивнувши на масивну ротонду з чорного обсидіану та золота, що велично височіла на крайці скелі. — Придворні архітектори вважають його шедевром пізнього імперського стилю. Всі підлабузники зітхають від захвату, коли ми проводимо там прийоми. А я терпіти його не можу з самого дитинства.

— О, згодна на всі сто, — миттєво підхопила я, підходячи ближче й розглядаючи ротонду. Завантажені в голову знання про стиль Альтарії з'єдналися з моїм власним відчуттям простору. — Це ж справжнє архітектурне страховисько. Чорний обсидіан у центрі світлоносного оазису виглядає як величезна, пихата пляма. Він не підносить, він тисне на психіку!

— Точно! — Річард навіть подався вперед, і в його очах замість болю спалахнув живий, азартний вогник. — Саме так! Монументальність заради монументальності. Чотирнадцять масивних глухих колон повністю перекривають природний рух повітря. Навіщо робити закритий бункер там, де з каньйону дме найпрохолодніший вечірній бриз?

— Бо той, хто це будував, думав про власний статус, а не про людей, які там перебуватимуть! — усміхнулася я, відчуваючи, як між нами миттєво зникає будь-яка дистанція. — Всередині ж напевно жахлива акустика і задуха під піднятим куполом?

— Не просто жахлива — там голос лунає так, ніби ти говориш усередині мідного казана! — з легким сміхом відповів король. — Під час офіційних промов мені здається, що відлуння мого ж голосу висвердлює мені скроні.

— А це тому, що купол зробили сферичним без жодного рельєфу чи акустичних ніш, — я зробила крок до басейну, захоплено жестикулюючи. Вдома я дуже багато читала про архітектуру, а ще мріяла, що ви купимо приватний будиночок і в власному саду я втілю всі свої ідеї. — Якби я була архітектором, я б перш за все знесла ті важкі передні колонні марші. Замість них — легкі, ажурні арки з білого альтарійського мармуру, які б пропускали вітер із каньйону. А під куполом...

— ...потрібно було висікти спіральні резонаторні жолоби! — продовжив за мене Річард, підхоплюючи мою думку на льоту. Вона була настільки очевидною для нас обох, що ми майже одночасно вигукнули це. — Якщо викласти їх магічним кришталем, світло й звук м'яко розсіюватимуться по всій залі, замість того щоб оглушувати присутніх!

— І замість похмурого обсидіанового монстра ви отримали б невагому, сяючу альтанку, де люди дійсно відпочивають, а не сидять із кам'яними обличчями, чекаючи на кінець прийому, — закінчила я.

Ми перезирнулися. Річард дивився на мене з таким щирим, незахованим захватом, ніби я щойно відкрила перед ним новий всесвіт. У повітрі між нами висіла дивовижна легкість. Ми були на одній хвилі, розуміли один одного з півслова, завершували думки один одного так природно, наче знали один одного все життя.

І саме в цю секунду в моїй голові, наче зрадницький, болючий спалах, з'явилося порівняння.

З Кирилом у нас ніколи такого не було. За всі роки ми жодного разу не розмовляли ось так — із захопленням, на одному подиху, заглиблюючись у деталі. Коли я намагалася поділитися з ним своїми думками про нову книжку, архітектуру чи просто враженнями від вистави в театрі, він лише втомлено відмахувався: «Ясю, ну навіщо ти ускладнюєш? Нормальна альтанка, нащо про неї взагалі думати? Займися краще чимось корисним».