Глава 4. Річард

Мармуровий балкон головної зали палацу — найкраще місце, щоб спостерігати за тими, хто змагається за твоє життя і твою корону. Але замість того, щоб оцінювати потенційних наречених, я не можу відвести очей від тієї, яка цим хаосом керує.

Внизу, серед гамору, шелесту важких шовків та передвечірньої метушні, леді Яся рухається із грацією досвідченого полководця. Вона впевнено роздає вказівки гвардійцям, одним коротким жестом заспокоює роздратовану капризами служницю і без жодного страху стає між двома принцесами, які готові зчепитися прямо біля фонтана.

Що, біс забирай, із нею сталося? Ще кілька днів тому ця дівчина тремтіла від одного мого погляду, затиналася і намагалася злитися з кам'яними стінами. А сьогодні... звідки ця раптова впевненість? Що змусило її так різко змінитися, перетворивши з заляканої сироти на зібрану й гостру на язик жінку? Спочатку це була лише суха цікавість, але зараз вона повільно переростає у дещо значно небезпечніше — у щире захоплення.

Моя магія, зазвичай важка й задушлива через тріщини в Куполі, пульсує гарячим хвилюванням. Більшість придворних у моїй присутності несвідомо опускають очі або відступають на крок, відчуваючи цей давлячий тиск. Принцеси, які сьогодні прибули, під час першого привітання дихали через раз від напруги.

Але не Яся.

Коли вона проходить під балконом і на мить піднімає голову, її погляд перестріває мій. Жодного тремтіння. Жодного переляку. Вона лише стримано, професійно киває мені й спокійно повертається до своїх обов'язків. Що за таємниця ховається за цією новою, непохитною витримкою?

Вечірній вітальний бал спалахує сотнями магічних смолоскипів. Зала сяє золотом, а повітря наповнене солодкими пахощами східних парфумів та тихою музикою оркестру.

Я сиджу на високому королівському троні, поруч стоїть верховний радник Каель, який тихим, сухим шепотом нагадує мені характеристики кожної з претенденток.

— Принцеса Лоріана з Оукхейвена, — нахиляється Каель, коли повз нас у плавній реверансній дузі пропливає статна брюнетка у сукні кольору глибокої хвої. — Найдавніша лісова кров. Її магія рослин могла б зміцнити наші оазиси.

— Вона надто горда, Каелю, — тихо відповідаю я, випиваючи ковток терпкого вина. — Вона бачить у мені лише спосіб підняти статус свого роду.

— Вам потрібна не любов, Ваша Величносте, а сумісність крові, — карбує радник. — А ось принцеса Даніель Фрізька. Леді Клер де Лансьє гарантує її виняткову покірність та чистокровність.

Я переводжу погляд на Даніель. Вона посміхається надто награно, ляльково, а її вихователька Клер стоїть неподалік із виразом хижака, що вже бачить здобич у пастці. Але поруч із ними я помічаю дещо цікавіше: принцеса Аеліта легко й вільно танцює в шовковій сукні.

Мої шпигуни вже встигли донести про вечірній інцидент: хтось намагався підкинути дівчині сукню з отруєним корсетом, здатним спотворити її шкіру. Хто стоїть за цією підлістю — з'ясувати поки не вдалося, але слуги в один голос стверджують: саме Розпорядниця миттєво помітила небезпечний брак і наказом відправила річ до печі. І знову ця дівчина. Вона не просто виконує роботу — вона діє рішуче, випереджаючи чужі інтриги.

— Ваша Величносте, ви мене слухаєте? — роздратовано шепоче Каель. — Принцеса Селеста з Північнокрилля чекає на ваш погляд!

— Слухаю, Каелю, — брешу я.

Бо насправді мій погляд знову й знову шукає зовсім іншу постать.

Вона стоїть біля високих аркових дверей, трохи в тіні гобеленів. На ній немає пишного криноліну чи коштовних каменів — лише строга, але витончена сукня Розпорядниці, що підкреслює її тонку талію. Вона тримає в руках сувій із розкладом танців, пильно стежить за слугами, що розносять келихи, і час від часу непомітно й підбадьорливо посміхається заляканій Аеліті.

Вона жива. Справжня. Від неї віє силою, якої немає в жодній із цих навчених реверансів принцес. Вона тримає цей вечір на своїх тендітних плечах.

Раптом наші очі знову перестріваються через усю величезну залу, переповнену аристократами. Вона на секунду завмирає, і я виразно бачу, як на її щоках спалахує легкий рум'янець. Я повільно піднімаю свій келих у мовчазному, приватному тості, призначеному лише для неї однієї.

Яся легенько прикушує губу, а тоді на мить всміхається мені. Але не кокетливо, а просто дуже тепло і привітно, а потім швидко опускає погляд і робить вигляд, що дуже зайнята вивченням свого сувою.

У моїх грудях вибухає гаряча хвиля. Не від хворої магії — від чистого, неприпустимого азарту й потягу. На мить виникає безумне бажання піднятися з цього трону, підійти до неї через усю залу, забрати той сувій і змусити її знову подивитися мені прямо в очі.

«Божевілля», — жорстоко обсмикую я себе, стискаючи ніжку кришталевого келиха так, що той ледь не тріскається.

Це не просто помилка, це недопустима слабкість. Вона — безродна сирота. Моє єдине завдання — знайти чистокровну обраницю з магічною кров'ю, інакше Купол впаде, і пісок поховає нас усіх. Будь-які дурні думки про служницю мають бути придушені в зародку. Мені дійсно зараз не до романів і не до розваг.

Але чому тоді, дивлячись на принцес, я бачу лише чужих ляльок, а думати можу тільки про те, які ще таємниці приховує моя Головна Розпорядниця?