Глава 3. Яся

Організувати прийом вісімки королівських осіб — це вам не шкільну лінійку на Перше вересня провести. Хоча, якщо чесно, різниці небагато: ті ж самі капризи, купа ошатних клаптиків тканини й патологічне небажання слухати інструкції.

Сьогодні палац Альтарії схожий на розворушений вулик. У моїй голові, наче у відкритій Вікіпедії, миттєво спливають сотні фактів, щойно я бачу герб на черговій кареті. О, золота лілія на зеленому тлі — це принцеса Лоріана з Оукхейвена. Срібне крило — Селеста з Північнокрилля. Пам’ять, що дісталася мені разом із цією флешкою-зіллям, працює бездоганно: я чітко знаю, хто кому родич, які магічні сили має кожен рід і яку виделку треба подавати до риби.

Але найбільше в цій завантаженій системі знань мене вражає один факт. Точніше — один чоловік.

Король Річард.

Згадка про вчорашню зустріч досі віддає легким дрижанням у колінах. Чоловік — просто картинка з обкладинки романтичного фентезі: високий, статний, із вольовим підборіддям та очима, в яких палає стихійний вогонь. Але за цією статурною красою я розгледіла дещо інше. Потворна, нелюдська втома і глибокий, майже розпачливий сум.

Він не просто шукає собі дружину. Він носить на плечах долю всього свого народу. Це вам не наші земні монархи з минулого: ну не склалися стосунки з дружиною-королевою — завів собі правильну коханку, видав їй замок і живеш у кайф. Тут такий номер не пройде. Якщо Річард знову помилиться з обраницею, якщо у ній не буде потрібної магічної крові — захисний Купол просто розсиплеться на порох, і смертоносний червоний пісок випалить усе живе. Його помилка — це смерть тисяч людей. І, Боже мій, як же йому важко носити цей тягар самотужки...

— Я перша зайняла ці покої! Мій рід старіший за ваш на два століття! — гордовитий, дзвінкий голос принцеси Лоріани вириває мене з роздумів.

У східному крилі палацу вже палає перший скандал. Горда Лоріана з Оукхейвена стоїть навпроти хитрющої Вівієн із Сонячної Долини. Слуги обох тягають скрині туди-сюди, а самі принцеси виглядають як дві кішки перед бійкою. Вівієн солодко посміхається, виставивши свої валізи прямо пообіч проходу до найкращого сюїту.

— Дівчата, брейк! — голосно кажу я, вмикаючи режим суворого класного керівника 5-А класу і крокуючи до них.

Вони обидві шоковано повертаються до мене.

— Леді Лоріано, — я роблю бездоганний реверанс, дістаючи з голови потрібний пункт етикету. — Покої у східному крилі має вікна на південь. Після полудня тут пекельне сонце, а магія вашого лісового роду, як відомо, потребує прохолоди та затінку. Для вас ми підготували північно-західні покої з прохолодною мармуровою підлогою. А вам, леді Вівієн, як представниці Сонячної Долини, південне тепло підійде ідеально — якщо, звісно, ваші унікальні креми та зілля не розплавляться від тутешнього спекотного вітру.

Принцеси перезираються. Лоріана оглядає свої руки, уявляючи, мабуть, як сонце сушить її лісову шкіру, і сухо киває:

— Що ж... північні покої звучать логічно.

— А мої креми не розплавляться! — пирхає Вівієн, але швиденько заходить до кімнати, задоволена, що «виборола» південь.

Один — нуль на користь досвідченого педагога.

Але мій тріумф триває недовго. У бічному коридорі мене перестріває леді Клер. Вона ловить мене за лікоть і силою затягує за важку гобеленову штору.

— Ти надто повільна, Ярославо, — сипить вона, й від її подиху мене знову нудить. Вона пхає мені в руки маленький пакунок. — Це корсет. У його мереживо вплетена голка з отрутою сутінкової кропиви. Від неї не помирають, але тіло вкривається жахливими червоними плямами, а біль змушує кричати й здирати з себе одяг. Поклади його в гардероб принцеси Аеліти з Озерного Края. Вона сьогодні має одягти його на вечірній вітальний бенкет.

Моє серце зупиняється.

— Вона ж зовсім дитина! Вона спокійна й тиха, вона вам навіть не суперниця!

— Вона надто мила, і король може зжалітися над нею! — відрізає Клер, і в її очах спалахує той самий дзеркальний магічний вогник. — Зроби це, або твоя мати на Землі сьогодні ввечері вкриється такими ж плямами, тільки від справжнього отруйного закляття. Зрозуміла?

Вона вислизає з-за штори, залишаючи мене з цим проклятим пакунком у тремтячих руках.

Лайно. Яке ж брудне, огидне лайно!

Я прямую до покоїв Аеліти. Дівчина справді виглядає заляканою: вона сидить на краєчку ліжка, стискаючи в руках мереживну хусточку, і з острахом дивиться на піщане марево за вікном. Побачивши мене, вона ледь не плаче:

— Леді Ясю... тут так сухо. У мене пересихає в горлі, а ця сукня для бенкету... вона така важка.

Мої вчительські інстинкти вибухають із новою силою. Ніхто. Не сміє. Ображати. Дітей. Навіть якщо це принцеси з чужого світу.

Я підходжу до її гардероба, ніби перевіряючи вбрання. Клер чекає, що я непомітно підкину отруєний корсет серед її речей. Але я заступаю спиною огляд для служниць, дістаю отруєну річ, а замість цього... голосно й картинно обурююся:

— Боже мій! Що за жах! — вигукую я, роздивляючись підкинутий Клер корсет так, ніби знайшла там отруйну гадюку.

Аеліта підскакує:

— Що таке?

— Брак! Вузол на мереживі розпустився, а гостра кісточка пробила тканину! — брешу я на ходу, дістаючи з пам'яті Розпорядниці правила техніки безпеки королівського двору. — Це ж небезпечно! Корсет міг вас вколоти під час танцю! Негайно віднесіть це в королівську пральню і спаліть, як бракований товар! А для принцеси Аеліти принесіть запасну сукню з нашого резерву — з легкого шовку Озерного стилю, яка ніде не тисне й не коле!

Служниці перелякано хапають отруєний корсет і тікають виконувати наказ. Аеліта дивиться на мене з такою щирою, дитячою вдячністю, що мені на мить стає тепліше на душі.

— Дякую вам, леді Ясю... Ви така уважна, — шепоче вона.

— Це моя робота, ваша високосте, — посміхаюся я.

Коли я виходжу в коридор, там на мене вже чекає розлючена Клер. Вона шипить під ніс: