Глава 2. Річард

Біль у грудях розливається гарячою лавою, розриваючи ребра зсередини. Я стискаю кулаки до білих кісточок, впиваючись нігтями в долоні, аби втримати проклятий крик.

За високими вітражними вікнами мого кабінету гуде й лютує пустеля. Червоний пісок важкою стіною б’ється об прозорий бар'єр, і я виразно чую цей огидний, загрозливий тріск. Захисний Купол Альтарії слабшає. Наша оаза, наше єдине укриття серед смертоносних пісків, повільно вмирає разом зі мною.

— Ваша Величносте, це вже третій спалах за тиждень, — холодний, сухий голос верховного радника Каеля лунає з кута кімнати. Він навіть не здригається, коли від моєї руки на масивний дубовий стіл злітає сніп синіх іскор. — Купол стогне. Гарячі вітри проникають у зовнішні квартали міста. Помилка, якої ви припустилися рік тому, обравши не ту дівчину, зараз коштує Альтарії безпеки.

— Я пам'ятаю, Каелю, — крізь зуби ціджу я, важко дихаючи. Втрата контролю над власною стихією принижує. — Ти нагадуєш мені про це щодня.

— Бо у вас немає часу! — радник робить крок уперед, його обличчя схоже на сувору кам'яну маску. — Тільки ритуал крові на Древньому Вівтарі може заспокоїти вашу магію та зміцнити бар'єр. Але дівчина мусить бути чистокровною принцесою з давнього роду. Жодних помилок цього разу. Відбір — ваш останній шанс. Якщо до кінця місяця ви не оберете королеву, Купол упаде, і пустеля поглине нас усіх.

— Дякую за втішний прогноз, — хмикаю я, підводячись із крісла й змушуючи свою магію затихнути. Вона підкоряється з тихим сичанням, залишаючи в роті гіркий присмак попелу. — Де Головна Розпорядниця? Принцеси прибувають завтра, а я досі не бачив остаточного списку готовності.

— Вона чекає за дверима, — Каель ледь помітно кривиться. — Хоча, чесно кажучи, я б замінив цю дівчину. Звісно, вона відповідальна і протекція магістра Олівера свідчить про її вміння і вірність, але ж вона така тиха… Одне слово, безродна сирота, яка боїться власної тіні. Вона ж перед вами зазвичай і слова вимовити не може від страху. Як вона керуватиме вісьмома принцесами?

Я не відповідаю. Просто тисну на магічний дзвіночок на столі:

— Увійдіть.

Важкі дубові двері відчиняються. Я готуюся побачити звичну картину: зсутулені плечі, опущений додолу погляд і тремтячі руки нашої Розпорядниці Ясі, яка вічно дивиться на мене так, ніби я зараз її страчу.

Але замість цього до кабінету впевненим, карбувальним кроком входить дівчина.

Спина рівна, наче вона все життя носила корону, підборіддя підняте, а в руках — цупкий папірус. Вона робить реверанс — правильний, витончений, але без жодної краплі тутешнього підлабузництва. А коли піднімає голову, я буквально замираю на місці.

Що за?..

Її очі... раніше тьмяні й покірні, зараз палають таким яскравим, живим і прямим вогнем, що в моєму кабінеті, здається, стає тепліше. Вона дивиться на мене не як на страшного правителя, а... як на важкого клієнта чи робочу проблему, яку треба просто швидше вирішити.

— Доброго дня, Ваша Величносте, — її голос звучить дзвінко, чітко й абсолютно спокійно. — Головна Розпорядниця Яся зі звітом. Усі покої для восьми принцес та їхньої свити готові. Заходи безпеки підсилено, графік випробувань складено й узгоджено з королівською гвардією. Є якісь особливі побажання щодо меню чи зустрічі?

Ми з Каелем перезираємося. Радник витріщається на неї, випадаючи з рамок своєї вічної поважності.

— Меню? — перепитую я, повільно підходячи до неї. Моя магія всередині раптом дивно сіпається — не від болю, а від дикого, незрозумілого зацікавлення. — Ви завжди так турбуєтеся про комфорт чужих принцес, Ясю? Чи, можливо, занепокоєні тим, що одна з них незабаром стане вашою володаркою?

Я очікую, що вона злякається мого наближення, зніяковіє, опустить очі, як робила завжди. Але вона навіть не відступає ні на крок. Навпаки — ледь помітно скептично вигинає брову.

— Моє завдання, Ваша Величносте, — влаштувати якісний відбір, щоб ви знайшли собі ідеальну партію і наш Купол перестав тріщати по швах, — відрізає вона з такою діловою впевненістю, ніби говорить про ремонт даху, а не про долю королівства. — А хто з них стане королевою — це вже ваша робота. Я лише створюю умови.

Затишшя в кабінеті стає дзвінким. Каель за спиною ледь не давиться повітрям від такої нахабності Розпорядниці.

А я... я раптово відчуваю, як на моїх губах розповзається щира, забута посмішка. Вона назвала долю Альтарії «моєю роботою»? Ця бідна, безродна сирота щойно подивилася на мене так, ніби вона тут єдина доросла людина серед божевільного маскараду.

— Що ж, Розпоряднице, — я роблю ще крок, опиняючись зовсім поруч, і вловлюю від неї дивний, свіжий запах, якого раніше не помічав. — Сподіваюся, ваші умови виявляться вартими мого часу. Можете бути вільні.

— Дякую, Ваша Величносте, — вона сухо киває, розвертається на підборах і виходить з кабінету карбувальним кроком, навіть не чекаючи, поки її випроводять.

Двері зачиняються. Я витріщаюся їй наздогін, а в грудях, там, де ще хвилину тому пекла неконтрольована магія, раптом стає дивно тихо й тепло.

Хто ти така, леді Ясю? І куди поділася та залякана дівчина, яку я знав ще вчора?

Друзі, якщо вам подобається історія, я прошу вас поставити їй сердечко та забрати в свою бібліотеку, щоб не загубити її. А також безмежно буду вдячна, якщо ви підпишетеся на мою сторінку. 

З любов'ю ваша Ясміна ♥️