Глава 1. Яся

Ніколи не йдіть за голосом в туман, хай як ласкаво б вас не кликали! Запам'ятайте це чітко й на все життя. Якби ж і я не йшла. Але я йду, сама не знаю чому.

Це здається звичайним сном…

— Ясю! Ясю… Ще трохи, люба. Іди до мене… Йди сюди, я чекаю… — шепоче він, манить мене, змушує робити крок за кроком, вглядатися в туман, чи то дим, закривати обличчя рукою, але йти. З кожним кроком туман навколо розсіюється. Я починаю бачити спершу нечіткі, а потім все чіткіші обриси якоїсь стародавньої, наче в історичному фільмі, кімнати. А тоді різкий біль в грудях, наче мене вдарили. Я сильно закриваю очі, а коли відкриваю їх — все навколо вже абсолютно чітке. Чітке, але химерне. Я лежу на великому ліжку, а переді мною, схилившись, стоять дві жінки, одягнені, наче на маскараді, в пишних гаптованих сукнях з важкої тканини, з якої можна було б пошити зо двадцять нормальних платтячок, з масивними прикрасами і волоссям, туго складеним у якісь дивні зачіски а-ля Середньовіччя.

— Оце так сон… — шепочу сама до себе. Мені ніколи не сняться яскраві сни, завжди якась муть. Але щоб отаке… Мене переповнює захват. А старша з леді переді мною видає:

— Плум бо ран джнеии анлжиие.

— А? — перепитую схвильовано. — Що ви кажете?

— Ах полшртж вперзжь… — каже біля неї зовсім юна дівчина, після чого старша підносить до моїх вуст якийсь допотопний аналог склянки з темно-гранатовою рідиною незрозумілого походження.

— Я не буду це пити! — заявляю абсолютно серйозно, бо сон сном, але навіть усві сні не палаю бажанням отруїтися. Але ці середньовічні поганки не здаються. Поки молодша міцно тримає моє обличчя (явно має в цьому досвід), старша нахабно вливає мені напій до рота.

Гірко… Бридко… Але в голові на мить стає ясно, а тоді… Божечки…

— Ось так краще, — усміхнено каже старша леді, але я вже не дивуюся, що розумію її. Мій мозок зараз здається комп’ютером, в який завантажили флешку з інформацією по світу. І від кількості цієї інформації, здається, я просто вибухну.

— Що ви зробили? — шепочу я, миттю піднімаючись з ліжка. — Що відбувається? Де я?

Але відповідь на останнє питання підказує моя нова чужа пам'ять, яку мені, здається, влили в тому напою. І все чим раз менше схоже на сон.

— Ти в Альтарії, — усміхається старша. — Але ти це й так знаєш, правда ж?

— Але як? Чому? Це все сон, так? Я просто зараз прокинуся і…

— Ти не прокинешся і це не сон. В світі існує безліч паралельних світів. Ти зараз в одному з них. Я поміняла твою душу і душу нашої впертої Ясі місцями, тож тепер ти… Ну ж бо, спробуй згадати?

— Леді Яся? — шепочу я. — Головна Розпорядниця відбору наречених для Його Величності Річарда Герхільда… Що за?

Ці слова самі виникають на моєму язиці, а я шоковано зриваюся з місця і підбігаю до велетенського дзеркала в кутку цієї дивної кімнати, яку, як я тепер знаю, звуть покоями. Там на мене дивиться дівчина зі схожими на мої, та все ж чужими рисами обличчя. Вона теж одягнена в дивну пишну сукню, а її волосся, значно довше за моє власне, заплетено в дивакувату косу.

— Все правильно, — схвально хитає головою леді.

— Мене звати леді Клер де Лансьє, я няня і наставниця принцеси Даніель, — вона вказує головою на молодшу дівчину поруч. — Ми не змогли домовитися з нашою тутешнею Ясею, тому прикликали тебе.

— Домовитися про що? — питаю тихо, нарешті розуміючи, в яку ср… ду… кхм, в яке негарне місце потрапила.

— Як ти вже пам’ятаєш, ти — Розпорядниця відбору нашого короля.

— І ви хочете, щоб я здобула перемогу? — видаю перше, що приходить в голову, згадуючи, як колись читала любовні фентезі про довбаних потраплянок.

— Що? Ти? Та кому ти потрібна! — моя теорія викликає в жінок щирий сміх. — Ти зробиш усе можливе, щоб Даніель перемогла. Підлаштуєш всі випробування так, щоб моя дівчинка була найкращою партією для нашого короля. 

Тепер все стає зрозумілішим. Окрім одного…

— А якщо я відмовлюся? Моя попередниця, як я зрозуміла, вам відмовила. Якщо я просто зараз піду до короля і про все розповім? — питаю чітко і впевнено, щоб не показувати, наскільки мені лячно усвідомлювати всю цю жахливу нереальну ірраціональну ситуацію.

— Тоді помреш… Але спершу побачиш, як помирають твої рідні. Знаєш, наша Яся — сирота і відчайдуха. Шантажувати її було доволі важко. В ось в тебе вдома є батьки, а ще… красунчик наречений… Правда ж? — вона проводить рукою і на поверхні в дзеркалі з’являються обличчя моїх рідних. Даніель хмикає, вглядаючись в них.

— А він і справді красунчик. Може перетягнемо його теж сюди? Але разом з тілом, звісно… — “ах ти ж погань така малолітня” — хочу сказати я, але щось мене наче стримує. Натомість хвиля відрази і гніву огортає мене, наче моє земне затишне життя спаплюжили погляди цих недороблених інтриганок. Але загроза реальна. 

— Принцесо! — Клер невдоволено гаркає і юнка затихає. Теж мені, майбутня королева. 

— Не чіпай їх! — різко кажу я, ігноруючи, майже покриваюся льодом від страху.

— Слухай мою пропозицію, Ярославо, — насолоджуючись тим, що керує ситуацією, каже вона. — Ти живеш життям леді Ясі, проводиш відбір і всяко сприяєш перемозі Даніель. Коли вона стає королевою, ти повертаєшся в свій світ. Але якщо ти спробуєш розповісти бодай комусь правду про себе, про нашу угоду, або не будеш допомагати Даніель, я знищу тебе, знищу твою родину і заодно ще бідну сироту леді Ясю, яка зараз шоковано звикає до твого світу. Зрозуміла мене? Це гра на виживання, дитинко. І в тебе є лише один шанс виграти її — дограти свою роль до самого завершення.

Лайно…

— І як я маю змусити короля обрати Даніель? — шепочу.

— Покопирсайся в новій пам'яті. Впевнена, там ти знайдеш потрібну інформацію. До слова, не хвилюйся. Це тіло пам’ятає правильні реверанси і знає, де що знаходиться. А твоя пам'ять підкаже всі правила поведінки, етикет та імена людей, з якими ти працюватимеш. Ти хоч уявляєш, як я посприяла твоїй комфортній адаптації?