Глава 28. Яся

Новина про ніч у хатині випередила наше повернення. Коли ми з Річардом під’їжджали до головної брами палацу, шепіт придворних уже висів у повітрі важким, ядучим туманом. Вартівники й слуги опускали очі, але я відчувала на собі десятки колючих, осудливих поглядів. Річард намагався триматися поруч, його погляд обіцяв захист, але я знала: справжнє пекло чекало на мене не в королівській залі. Воно чекало в моїх покоях.

Щойно двері моєї кімнати зачинилися і я лишилася одна, повітря в приміщенні різко похолодало. Тіні по кутках видовжилися, а велике ростове дзеркало в різьбленій рамі взялося темною, олійною памороззю.

— Ти... нікчемне, дрібне дівчисько! — сиплячий, спотворений люттю голос Клер вирвався з дзеркала ще до того, як її силует повністю сформувався в гладі скла.

Вона постала переді мною, наче розлючена фурія. Її красиве обличчя скривилося від ненависті, а очі палали небезпечним, темним вогнем.

— Ти мала просто виконувати мої вказівки! — сичала вона, наступаючи з того боку скла, ніби готова пробити його наскрізь. — А ти що зробила?! Ти кинулася рятувати цю погань Лоріану! Ти зіпсувала всі мої ідеальні розрахунки! А потім... ти сміла провести ніч у його обіймах?! Ти сміла торкатися мого короля?!

— Я рятувала життя, Клер! — через силу мовила я, хоча мої губи тремтіли. — Я не могла дозволити їй загинути в тому яру!

— Мені байдуже на її життя! — закричала Клер, і від її крику кришталевий підвіс на світильнику тонко задзвенів. — Ти зриваєш мої плани один за одним! Ти плутаєшся під ногами, Ясю. І ти забула, хто тут тримає тебе за горло!

Вона змахнула рукою, і поверхня дзеркала пішла хвилями. Зображення Клер розчинилося, поступаючись місцем іншій картині — тьмяній, лікарняній палаті на Землі.

Серце в моїх грудях зупинилося.

На ліжку під білою ковдрою лежав Кирило — мій наречений. Чоловік, із яким нас пов’язувало спільне минуле та плани на майбутнє там, дома... На його блідому обличчі була киснева маска, а монітори довкола пищали переривисто й тривожно. Його грудна клітка ледь ходила від важкого, задушливого дихання, а біля ліжка метушилися лікарі, щось гарячково налаштовуючи в крапельницях.

— Кирило... — з моїх грудей вирвався роздертий, беззвучний крик. Я кинулася до дзеркала, припадаючи долонями до крижаного скла. — Що ти з ним робиш?! Припини! Благаю тебе, припини!

— Я лише показую тобі, що буває, коли ти вирішуєш грати в героїню! — знову з’явився над картинкою суворий силует Клер. Її рука крізь магічну завісу дзеркала раптом вирвалася назовні — матеріальна, холодна й нищівна.

Перш ніж я встигла відсахнутися, дзеркальна магія виплеснулася згустком силового удару. Дзвінкий, пекучий ляпас відкинув мене на підлогу. Щока спалахнула нестерпним жаром, у роті з’явився солоний присмак крові, а з очей посипалися іскри.

— Це за твій непослух, — жорстоко мовила Клер, випроставшись. — Але цього замало. Ти мусиш запам’ятати цей урок кожною клітиною свого тіла.

Вона піднесла руку з чорним перснем і зробила повільний, скручувальний жест.

У той же момент мій хребет і суглоби пронизав такий дикий, викручувальний біль, що я задихнулася. Це не було звичайне каліцтво — це була темно-магічна судома, що в'їдалася просто в кістки. Наче тисячі розжарених голок одночасно впилися в кожен суглоб, викручуючи руки й ноги. Я впала на килим, згорнувшись у клубок і намагаючись не закричати на весь палац, аби не привернути увагу варти.

— Цей біль лишиться з тобою до самого світанку, — холодно карбувала Клер, поки дзеркало повільно гасло, затягуючись темрявою. — І щоразу, коли ти захочеш стати на моєму шляху або всміхнутися Річарду, згадуй обличчя свого нареченого. Ще один крок не туди, Ясю, і я відключу його від апаратів остаточно.

Дзеркало згасло. У кімнаті запанувала глуха тиша, яку порушувало лише моє важке, рване дихання та тихі, болісні стогони.

Ніч перетворилася на безкінечне катування. Біль у кістках не вщухав ні на хвилину. Він пульсував, пік, викручував тіло, не даючи мені навіть поворухнутися чи заплющити очі. Я лежала на холодній підлозі, до крові кусаючи власні губи, щоб не закричати від розпачу й безсилля. Щока палала, набрякаючи від ляпаса, а в голові безупинно крутилося бліде обличчя Кирила під кисневою маскою.

Серце розривалося від болю та безмежного жалю до нього. Мені було невимовно шкода Кирила — беззахисного, прив'язаного до апаратів, — і я ладна була віддати будь-що, аби тільки врятувати його життя. Але крізь цей розпач у душі виразно й гірко проступала нова, болісна правда. Я більше не відчувала до нього кохання. Те почуття, що єднало нас колись на Землі, згасло, поступшившись місцем глибокому жалю й провині. Бо моє серце — повністю, беззастережно й нестримно — тепер належало Річарду.

Я згадала злякані очі Лоріани, яку ледь не поглинула аномалія Зачарованого гаю. Згадала гарячі, захисні обійми Річарда й те, як він дивився на мене в тій хатині, готовий віддати все тепло світу, аби я тільки жила.

«Я не могла вчинити інакше, — шепотіли мої безкровні губи в темряву порожньої кімнати. — Якби я лишила Лоріану там... якби я дозволила Клер убити її... я б утратила свою душу. І Річард... я не могла дати йому зламатися від провини».

Я заплющила очі, втискаючись мокрою від сліз щокою в килим і терплячи черговий напад болю в кістках. Вона могла катувати моє тіло, могла лякати мене, але вона не могла змусити мене пожалкувати про те, що я врятувала людину. Я витримаю цю ніч. Витримаю ради Кирила, ради Річарда й ради того листа, який неодмінно напишу…