Глава 26. Річард

Негода обрушилася на Зачарований гай раптово й нищівно. Пронизливий, крижаний вітер рвав крони столітніх дерев, а важка злива за лічені хвилини перетворила лісові стежки на бурхливі потоки бруду й розмоклого листя. Десь у пітьмі за моєю спиною лунали глухі вигуки варти, блимали розмиті плями смолоскипів, але для мене їх більше не існувало. Весь світ звузився до єдиного, відчайдушного прагнення.

Я не бачив нічого перед собою крізь сліпучу сітку зливи, але вела мене не зброя і не зір. Моя магія — королівська магія вогню й стихії — натягнулася в грудях, мов до межі натягнута струна. Вона реагувала на ледь помітне, згасаюче тепло. Я відчував її. Відчував той крихкий, тріпотливий вогник життя, що повільно гаснув у самому серці аномального яру.

Коли з темряви виринула похилена, напівпокинута мисливська хатина, огорнута густим туманом, я без вагань вибив важкі дерев'яні двері плечем.

Усередині панували пітьма, протяг і кусючий холод. У кутку, біля старого кам'яного вогнища, згорнувшись у клубок на вологій дерев'яній лаві, лежала Яся. Вона дрібно й безперервно тремтіла. Губи посиніли, а зблідле обличчя здавалося вирізьбленим із мармуру.

— Ясю... — видихнув я, і мій голос, зазвичай суворий та владний, зламався від неописаного страху.

У два кроки опинившись поруч, я впав на коліна й підхопив її на руки. Вона була крижаною. Магічна аномалія висмоктала з неї майже всі сили, лишивши на межі непритомності.

Я підніс руку до каміна, де лежали давні, напівзотлілі дрова. З моєї долоні вирвався сліпучий спалах яскравого полум'я. Дрова миттєво тріснули, і кімнату заповнило м'яке, золотаве сяйво та перша хвиля рятівного тепла.

Здерши з себе мокрий від дощу плащ, я загорнув Ясю у свій сухий, підшитий хутром жупан і притиснув до грудей. Сів на підлогу, спираючись спиною об нагріте каміння вогнища, і міцно обняв її, ділячись власним жарким магічним теплом.

— Річарде?.. — ледь чутно прошепотіла вона, розплющуючи очі, туманні від холоду й виснаження. Моє ім'я соталося з її вуст гарячим видихом. — Ви... що ви тут...

— Мовчи, — відрізав я, ховаючи обличчя в її вогкому волоссі й ще міцніше стискаючи в обіймах. Моє серце калатало так люто, що, здавалося, відбивалося в її скронях. — Просто мовчи і грійся. Ти божевільна. Абсолютно некерована, божевільна дівчина.

Вона спробувала відсторонитися, відчувши небезпечну близькість наших тіл, але в неї просто не було сил. Мої руки тримали її, мов сталеві обручі, а від моєї шкіри йшла така хвиля благодатного жару, що Яся мимовільно притулилася щокою до моєї шиї, шукаючи захисту.

— Я мала... я мала врятувати Лоріану, — тихіше мовила вона, дрібно здригаючись. — Хтось зіпсував вказівник. Хтось хотів її занапастити й заманити в яр.

— Хто? — у моєму голосі миттєво спалахнули метал і важкий, небезпечний гнів. Пальці на її талії здригнулися. — Назви мені ім'я, Ясю. Хто це зробив?

Але вона лише повільно опустила очі, прикувавши погляд до срібної застібки на моїй сорочці. Вона мовчала.

— Ти знову щось приховуєш... — прогарчав я, але мій гнів швидко змінився гірким, болісним розпачем. — І заради цього ти вирішила занапастити себе?! Ти уявити не можеш, що я відчув, коли зрозумів, що ти зникла! Коли дізнався, що ти пішла в цей клятий яр одна! Ти думаєш про всіх навколо — про Лоріану, про обов'язок, про якісь бісові правила... але тільки не про себе. І не про те, що буде зі мною, якщо ти не повернешся.

Останні слова вирвалися з найглибших закутків моєї душі. Вона завмерла, затамувавши подих.

У напівтемряві хатини, під безупинний гуркіт бурі за вікном і тріскіт вогню в каміні, повітря між нами нагрілося до межі. Завіса палацового етикету, посад і таємниць розчинилася. Вона бачила перед собою не володаря, а чоловіка — пораненого, відчайдушного, готового спалити весь цей ліс заради її порятунку.

— Річарде... це помилка, — мовила вона благально, але її власний голос зрадив її, прозвучавши надто м'яко, майже тріпочучи. Вона відчувала, як мої пальці повільно ковзають по її скроні, прибираючи пасмо вогкого волосся. — Ви не повинні... Ви король. А я лише Розпорядниця. Ви маєте обрати дружину серед принцес.

— Не кажи мені, що я маю робити, — прошепотів я їй просто в губи. Мій погляд опустився до її тремтячих, злегка покусаних вуст. Моя долоня лягла на її шию, відчуваючи шалений, прискорений пульс. — З першого дня, як ти з'явилася в моєму палаці, ти руйнуєш усе, у що я вірив. Ти приховуєш таємниці, ти дивишся на мене з острахом і викликом... але я не можу дихати, коли тебе немає поруч.

Між нами спалахнуло важке, майже фізично відчутне тяжіння — стримане, небезпечне, невідворотне.

Я нахилився ближче. Мої губи торкнулися її лоба, потім скроні, залишаючи гарячі, неквапливі поцілунки. Я відчував, як її тілом пробігає трепет — цього разу не від холоду, а від солодкого, гарячого жару. Завмер за міліметр від її вуст, дихаючи важко й переривчасто, даючи їй останній шанс відштовхнути мене.

Але Яся лише міцніше вчепилася пальцями в мою сорочку, заплющивши очі від гостроти цього моменту…