Глава 25. Річард

Багряне сонце повільно занурювалося за гострі піки Туманних гір, забарвлюючи верхівки столітніх дерев у колір запеченої крові. На подвір’ї мисливської садиби панувала метушня. Претендентки, знесилені й заплямовані лісовим пилом, одна за одною виходили з Зачарованого гаю. Маги Ради занотовували час, варта доповідала про успішне завершення сьомого випробування, а в повітрі стояв гомін стомлених голосів.

Але мене не цікавили їхні результати.

Я стояв біля входу до командного намету, і з кожною хвилиною, що наближала темряву, занепокоєння всередині мене розросталося в гаряче, пекуче полум’я. Мій погляд гарячково вихоплював серед натовпу кольорові сукні принцес, але серед них не було тієї єдиної постаті.

Тієї, яка мала б стояти поруч із зібраним виразом обличчя, тримаючи в руках свій срібний сувій.

— Де Розпорядниця? — мій голос прорізав шум подвір’я, мов лезо.

Капітан варти, який саме приймав рапорти від лісових патрулів, миттєво виструнчився. Його обличчя зблідло під засмагою.

— Ваша Величносте... панна Яся вийшла з намету ще в середині випробування. Вона мала обійти східні пости.

— Вона не повернулася, — це було не запитання, а факт. Всередині мене все стиснулося від раптового, майже дикого передчуття лиха. Магія під шкірою відгукнулася гарячим тріскотом, кінчики моїх пальців обпекло іскрами. — Всі дівчата вже тут. Мені байдуже на регламент! Хто востаннє бачив Ясю? Негайно приведіть того, хто бачив її в гаю!

Натовп принцес і слуг миттєво затих. Вартові переозиралися, не наважуючись слово мовити під моїм важким, важким поглядом.

І тут із групи претенденток повільно виступила тонка постать. Це була Лоріана. Вона тремтіла всім тілом, а її пальці судорожно стискали магічний компас.

— Я... я бачила її, Ваша Величносте, — ледь чутно, але чітко мовила дівчина, крокуючи до мене.

Я в два кроки подолав відстань між нами, змушуючи дівчину здригнутися, але зусиллям волі втримав свій гнів:

— Де? Коли? Говори, Лоріано!

— Це було біля Оленячого струмка, близько години тому, — дівчина ковтнула клубок у горлі й на мить кинула короткий, сповнений страху погляд у бік леді Клер, яка століла неподалік із скамянілим обличчям. — Хтось... хтось підробив орієнтирний камінь на розпутті. Він вказував прямо в глибокий яр, де немає магічного захисту. Я йшла туди... але Розпорядниця вибігла з хащів. Вона зупинила мене.

У мене перехопило подих:

— Вона зупинила тебе?

— Так! Вона сказала, що там аномалія й небезпечно. Вона повернула вказівник на безпечну стежку й наказала мені бігти до садиби, поки ніхто не помітив. Вона врятувала мене, Ваша Величносте... Вона залишилася там, біля струмка, щоб виправити камінь!

Кожне слово Лоріани відбивалося в моїй голові тривожним набатом. Я повільно повернув голову в бік придворних дам. Ті перетиналися між собою. Думаю, весь час зірвані випробування — справа рук однієї з них. Та зараз був не час для розправи. Покарання, розслідування чекатиме. Зараз існувала лише Яся — сама, у темряві, біля аномального яру, де бар'єр Ради завжди був найслабшим.

— Ваша Величносте! — до мене підбіг головний маг садиби, тримаючи в руках мерехтливу сферу. — Туманний яр активізувався! Звідти суне дика магія, захисний контур прорвано! Ми відправляємо загін варти...

— Хай ідуть… Але вони шукатимуть її надто довго, — відрізав я, зриваючи з плечей важкий королівський плащ і кидаючи його просто під ноги здивованому магу.

— Ваша Величносте, це небезпечно! Там розливається дикий туман, він позбавляє орієнтації й глушить магію! — закричав капітан варти, намагаючись перепинити мені шлях.

— Мені байдуже! — вигукнув я, і довкола моїх долонь спалахнуло яскраве, сліпуче полум'я, змушуючи вартових відсахнутися. — Я здатен знайти її швидше, ніж ви. Якщо з її голови впаде бодай волосина, цей ліс згорить дощенту.

Я не чекав нікого. Не чекав на факели чи підкріплення. Перестрибнувши огорожу, я на повній швидкості зірвався в темні, зловісні хащі Зачарованого гаю, керуючись лише власним чуттям і лютим, відчайдушним прагненням вирвати її з лап темряви.