Глава 24. Яся

Слова магістра Олівера про шпигунів і небезпеку відлунювали в моїй голові стукотом важкого молота весь ранок. «Будь непримітнішою. Злийся з тінями. Залишся непоміченою». Я пообіцяла собі стати непомітною, як миша, злитися з тлом і не давати жодного приводу для пліток, а тим паче — для королівської уваги. Але в долі, схоже, були геть інші плани на мій рахунок.

Уже на світанку довга вервечка королівських карет залишила палац і вирушила до прадавньої мисливської садиби, розташованої біля самого підніжжя Туманних гір. Сьоме випробування для претенденток мало перевірити їхню витримку, інтуїцію та вміння орієнтуватися в чарівній місцевості. Завдання здавалося простим лише на перший погляд: кожна принцеса мала самостійно пройти крізь Зачарований гай за допомогою рунічного компаса й дістатися мисливського будинку до заходу сонця.

Територія була захищена магічним бар'єром Ради, а я, як Розпорядниця, повинна була стежити за перебігом випробування з командного намету на узліссі — поруч із вартою та королівськими магами.

Проте за кілька хвилин до старту я помітила леді Клер. Вона стояла біля крайніх дерев, про щось швидко й отруйно шепочучись із власною служницею.

— Пам'ятай, — донісся до мене уривок її злісного, шиплячого голосу, коли я вдавала, що перевіряю списки на сувійі. — Пересунь орієнтирний камінь на розпутті біля Оленячого струмка. Нехай ця селянська вискочка Лоріана поверне праворуч. У яр. Там магічний захист тонкий, як павутиння, а дика магія швидко навчить її поваги.

Служниця тихо кивнула й миттю розчинилася в хащах, а Клер розвернулася з виразом холодної, торжестуючої зверхності на обличчі.

У мене все всередині похололо. В яру біля Оленячого струмка дівала сувора заборона для прогулянок — там розросталися аномальні туманні плетива, які могли легко заманити людину в ілюзорні пастки або геть випити магічні сили. Якщо Лоріана піде туди, вона не просто програє випробування — вона може вже ніколи не повернутися.

«Не втручайся, Ясю. Заляж на дно. Не привертай уваги», — кричав мені розум переляканим голосом Олівера. Але совість виявилася сильнішою за страх. Я не могла дозволити Клер скалічити ні в чому не винну дівчину заради власних підлих амбіцій.

Зачекавши, поки претендентки одна за одною зникнуть між столітніми кронами, я накинула на плечі непримітний темний плащ із глибокою відлогою й тихо сковзнула в ліс, уміло обійшовши пости варти.

Я мусила випередити Лоріану й виправити підроблений вказівник.

Бігти крізь Зачарований гай було важко: коріння прадавніх дерев ніби навмисно чіплялося за чоботи, а вологе повітря пахло прілим листям, хвоєю та гострим озоном. Коли я нарешті дісталася розпуття біля Оленячого струмка, серце калатало вже десь у самій горлянці. Орієнтирний камінь дійсно зсунули — рунічна стрілка підступно вказувала прямо в похмуру, затягнуту сірим серпанком улоговину.

Почувши позаду шарудіння й квапливі кроки Лоріани, яка впевнено рухалася за фальшивим орієнтиром, я гарячково вискочила з-за кущів:

— Лоріано, ні! Зупинися! — стишеним, але суворим голосом вигукнула я.

Дівчина від несподіванки скрикнула й притиснула магічний компас до грудей:

— Розпоряднице? Що ви тут робите?

— Вказівник зіпсували. Стежка праворуч небезпечна, там аномалія! — швидко мовила я, повертаючи камінь у початкове положення. — Іди ліворуч, уздовж струмка — це єдиний безпечний шлях до мисливського будинку. Швидше, поки ніхто не помітив!

Лоріана кліпала очима, повними шоку й щирої вдячності. Зрозумівши всю серйозність мого тону, вона швидко кивнула й побігла лівою стежкою.

Я полегшено видихнула. Завдання було виконане, Лоріана в безпеці. Тепер мені треба було непомітно повернутися до командного намету, поки моя відсутність не викликала підозр.

Але варто було мені зробити лише кілька кроків назад, як довкола різко потемніло.

Вітер миттєво вщух, поступаючись місцем важкій, зловісній тиші. З глухого яру, де Клер влаштувала пастку, раптом хлинула густа, важка хвиля молочно-білого туману. Вона накрила мене за лічені секунди. Це був не звичайний природний серпанок — він хрипів, глухо пульсував тьмяним фіолетовим сяйвом і поглинав абсолютно всі звуки.

— Що за... — прошепотіла я, розвертаючись.

Стежка, якою я прийшла, просто зникла. Дерева довкола розмилися в суцільні сірі силуети. Я гарячково дістала свій срібний сувій, але його екран лише безпорадно мерехтів та гаснув — магічний зв'язок не працював.

Я зробила десяток кроків уперед, потім ліворуч, намагаючись знайти хоча б орієнтир біля струмка, але туман ставав дедалі густішим і холоднішим. На шкірі виступив дрібний липкий піт, коли я відчула легкий, ледь помітний електричний тріскіт на кінчиках пальців.

Я пройшла крізь контур магічного захисту. Я вийшла за контрольовані межі.

Довкола панувала мертва тиша. Магічний туман затягував мене все глибше в дикі, незахищені хащі, де не діяли королівські закони, а мої власні сліди розчинялися в сірій безвісті. І десь у цій непроглядній глушині, здавалося, хтось терплячо чекав саме на мій хибний крок.