Глава 23. Яся

Після бурхливої сварки в кабінеті Річарда повітря палацових коридорів здається мені не просто прохолодним, а крижаним. Серце шалено калатає десь у самій горлянці, а на шкірі досі палають невидимі відбитки доторків короля та гарячий, вимогливий тріскіт його магії.

Притискаючи до грудей срібний сувій, я майже біжу напівтемною галереєю залаштунків. Мрію лише про одне — якнайшвидше заховатися в безпечному затишку своїх кімнат. Згадка про Кирила — про той далекий, крихкий світ, який я так відчайдушно намагаюся захистити, — відгукується в душі тупим, виснажливим болем. Я ризикнула всім, щоб урятувати Річарда від отрути леді Клер, але в результаті лише затягнула петлю на власній шиї, опинившись між королівськими ревнощами та загрозою викриття.

— Втікаєте від королівського полум'я чи від власних тіней, розпоряднице? — зненацька лунає сухий, хрипкий, голос прямо з глибокої тіні біля арочного вікна.

Я від несподіванки здригаюся й завмираю на місці, ще міцніше стискаючи сувій.

З мороку повільно виступає кремезна постать у темній мантії, розшитій срібними сузір'ями. Це магістр Олівер — головний зберігач королівського архіву та один із найвпливовіших членів Ради. Його проникливі, сталеві очі дивляться на мене з-під сивих брів без звичної загадковості — у них горить суворе, прямолінійне занепокоєння.

— Магістре Олівере, — я гарячково збираю до купи рештки самоконтролю й роблю коротку формальну похилу головою. 

— Ви мене злякали. Вибачте, але мені час повертатися до роботи...

— Забудь про свою роботу, дівчино, і слухай мене уважно, — перебиває він, владно піднімаючи руку й ступаючи крок до мене. У його голосі більше немає туманних натяків чи казок — лише суха, тривожна певність. 

— Ти привертаєш забагато уваги. Твій хід у бальній залі був безумством. Ти граєш у смертельні ігри, поки за твоїми плечима вже зашмог затягують.

Я хмурюся, відчуваючи, як по спині пробігає крижаний морозець:

— Магістре, я не розумію...

— Усе ти розумієш! — жорстко відрізає Олівер, підходячи майже впритул. Його погляд ковзає по моїх тремтячих пальцях. — Припини грати комедію. Ті, від кого ти так відчайдушно ховаєшся й утекла сюди, вже тут. Вони знайшли твій слід! Я власноруч бачив у палацових галереях перших шпигунів. Вони вже ношпорять серед слуг і випитують про кожну нову фігуру при дворі!

Земля буквально тікає в мене з-під ніг. Подих перехоплює, а серце затинається в панічному ударі.

— Що... Про кого ви говорите? Хто мене шукає? — ледь чутно питаю я, дивлячись на нього розширеними від страху очима.

Олівер раптом розлютився. Його обличчя викривляється від роздратування, він скручує кулаки й тихо, але вибухово сичить прямо мені в обличчя:

— Не вдавай з себе дурепу, Ясю! Ти чудово знаєш, про кого я! Припини знущатися з мого терпіння! Вони шукають тебе по всіх усюдах, риють землю носом і перевертають королівство догори дном! А ти тим часом влаштовуєш шоу з перевертанням келихів на очах у всієї знаті та скандалиш із королем!

Він важко дихає, пильно вдивляючись у моє бліде обличчя, і вже спокійніше, але з нищівним натиском додає:

— Якщо ти й далі так стирчатимеш на виду й привертатимеш до себе увагу Ради та Річарда, тебе викриють і схоплять уже завтра! Стань непримітнішою! Злийся з тінями, закрий рот і не виділяйся з-поміж слуг! Якщо хочеш зберегти життя і свою таємницю — будь обережнішою, ніж коли-небудь!

Олівер різко розвертається, гнівно шарпає край своєї мантії й швидким, розгонистим кроком іде геть коридором, лишаючи по собі лише важку, гнітючу тишу та стійкий запах сушеної шавлії.

Я залишаюся стояти сама посеред напівтемного переходу.

Спираюся спиною про холодну кам'яну стіну, бо ноги більше не тримають. Думки гарячково диктують паніку. Олівер не натякав — він знає. І він бачив шпигунів. Ті, від кого я втікала ці роки, вже в палаці. Вони поряд. І якщо я припущуся ще хоча б однієї помилки, від мого минулого не сховає жодна королівська магія.