Глава 22. Річард

Важкі дубові двері мого особистого кабінету зачинилися з глухим гупанням. Одразу ж по різьбленій поверхні деревини пробігла срібляста лінія запечатувального закляття, відрізаючи приміщення від зовнішнього світу, відголосків бальної зали та допитливих очей палацової варти.

Яся стояла посеред кабінету, наче загнана в пастку пташка, але її спина залишалася стрункою, а підборіддя — виклично піднятим. У світлі кришталевих світильників її обличчя здавалося блідим, проте в очах палали тривожні, бунтівні іскри. Вона все ще стискала свій срібний сувій, немов щит, який мав захистити її від мене.

— Ваша Величносте, це свавілля, — її голос пролунав дзвінко й рівно, але я чув той прихований надрив, який вона так гарячково намагалася приховати. — Ви не маєте права утримувати розпорядницю силою. На мене чекають у залі для підбиття підсумків аукціону.

— Мені байдуже до підсумків аукціону, Ясю, — мовив я, повільно скорочуючи між нами відстань. Мої кроки лунали важко й загрозливо. — І мені байдуже до правил етикету, коли в моєму власному палаці коїться казна-що.

Я зупинився за крок від неї, відчуваючи, як моє стихійне полум'я від її близькості знову стає важким і гарячим, відгукуючись на кожен її прискорений подих.

— Не робіть із мене дурня, — викарбував я, пильно вдивляючись у її темні зіниці. — Ви не спіткнулися. Ви навмисно перевернули тацю й вибили келих із рук слуги. Ви знали, що в тому вині щось було. Ви захищали мене.

— Ви перебільшуєте, Річарде! — спалахнула вона, вперше відкрито перебивши мене й ступивши назад. — Це була звичайна необачність! Я просто зачепилася спідницею за край килима! Ваша надмірна підозрілість уже межує з параноєю! Ви в усьому бачите змови й замахи!

— Не брешіть мені! — мій голос зірвався на низький, глухий рик. Останні залишки мого королівського витриманого самоконтролю розпадалися на попіл від її постійного холоду й цієї безглуздої брехні. — Я відчував це! Я бачив ваш страх! Ви тремтіли не від незграбності — ви бігли перерізати шлях слузі, ризикуючи власною посадою й репутацією! Чому? Від кого ви мене захищаєте? Що ви приховуєте за цією клятою крижаною маскою?!

— Я нічого вам не винна! — вигукнула вона, і її голос здригнувся від люті та розпачу. — Ви король, а я лише найманий працівник! Перестаньте лізти в моє життя! Перестаньте шукати таємниці там, де їх немає! Я просто виконую свою роботу й хочу якнайшвидше закінчити цей Відбір і виїхати звідси!

Ці слова про її від'їзд стали останньою краплею.

Моя магія вибухнула сліпучим спалахом спеки. Усе моє тіло заповнив первісний, вимогливий вогонь, а розум затьмарило неконтрольоване бажання пробити цей захист, здерти з неї удавану байдужість і змусити сказати правду.

Я зробив стрімкий ривок уперед. Перш ніж вона встигла відступити, я перехопив її за талію й з силою притиснув спиною до запечатаних дубових дверей.

Срібний сувій із гуркотом випав із її рук, ударившись об мармурову підлогу.

— Річарде! — ахнула вона, затамувавши подих від несподіванки.

Я закрив її собою, спираючись долонями в дерево по обидва боки від її голови. Повітря між нами миттєво згусло й затріщало від високої напруги та статичного струму. Магія вирувала довкола нас палючою хвилею, змушуючи шкіру палати. Я бачив, як прискорено піднімаються її груди, як шалено калатає жилка на її тонкій шиї, і відчував, як її власний прихований вогонь відгукується на мій заклик.

— Ти не їдеш, Ясю, — прошепотів я їй у самі губи, відчуваючи її гарячий, прискорений подих. — Ти не зможеш просто втекти. Цей вогонь між нами... ти відчуваєш його так само, як і я. Перестань грати в холодність. Зізнайся.

Я схилився ще нижче, майже торкаючись її тремтячих губ своїми. Наша пристрасть спалахнула дикою, неприборканою хвилею, розмиваючи залишки здорового глузду, етикету та королівського обов'язку. Вона заплющила очі, і на секунду мені здалося, що вона здається, що зараз її руки піднімуться й обіймуть мене за шию...

Але раптом Яся різко здригнулася. У її темних очах, які вона рвучко розплющила, спалахнув не страх переді мною, а гіркий, пекучий біль та провина.

— Ні... Кирило... — тихий, розпачливий шепіт вирвався з її грудей.

Це ім'я вдарило по мені болючіше за будь-яке бойове закляття.

Користуючись моїм секундним хвилюванням, Яся з усією силою вперлася долонями в мої груди й відштовхнула мене. Наша магічна напруга розірвалася з тріском, залишивши в повітрі гіркий присмак озону.

Вона вислизнула з-під моєї руки й відскочила на кілька кроків, дихаючи важко й гарячково. Її щоки палали рум'янцем, але погляд знову став настороженим і далеким.

— Не чіпайте мене, Ваша Величносте, — її голос знову набрав крижаних, неприступних тонів, хоча губи все ще тремтіли. — Я повторюю востаннє: у мене є життя за межами цього палацу. І є людина, якій я належу всім серцем. Не змушуйте мене ненавидіти вас.

Я стояв непорушно, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Згадка про її «нареченого» пекла моє серце лютими ревнощами, але я бачив біль у її очах — і цей біль був справжнім.

Яся підхопила з підлоги свій сувій, швидко поправила сукню й, не чекаючи мого дозволу, торкнулася дверної ручки. Запечатувальне закляття, відчувши мою розгубленість, безшумно згасло, пропускаючи її назовні.

Вона вибігла в коридор, залишивши мене в порожньому кабінеті з палючим вогнем у жилах, важким сумнівом у душі й твердим рішенням дізнатися, хто ж такий цей Кирило.