Глава 21. Яся

Велика бальна зала палацу сяє від сліпучої розкоші. У повітрі кришталево бринить передзвін келихів, витає тонкий аромат дорогих парфумів та чути стишений гомін вищої аристократії. Шосте випробування Відбору — Благодійний аукціон — це шанс для принцес продемонструвати не лише свою витонченість і шарм, а й уміння триматися в колі найвпливовіших лордів королівства. Рідкісні лоти, старовинні магічні фоліанти, коштовні прикраси та бойові артефакти чекають на свої торги, а всі зібрані кошти мають піти на підтримку притулків та відбудову зруйнованих прикордонних містечок.

Усі навколо сяють і щиро посміхаються. Усі, крім мене.

Я стою біля важкої різьбленої арки залаштунків, звичним, доведеним до автоматизму рухом стискаючи срібний сувій із розкладом вечора. Проте мої пальці німіють від холоду. Усього годину тому в глухому, напівтемному коридорі мене перехоплює леді Клер — нянька й головний стратег Даніель. Вона виринає з тіні мов змія, її розмова коротка, а наказ не терпить заперечень.

У моїй пам'яті досі зі свистом лунають її отруйні слова та перед очима постає крихітний кришталевий флакон із прозорою рідиною, який вона силою затискає в моїй долоні:

«Мені набридли ці нескінченні перегони й твоя самодіяльність, розпоряднице. Під час першої зміни страв ти непомітно додаш це в келих короля. Це не отрута, а лише магічна сироватка тимчасового нездужання й запаморочення. Даніель одразу ж "випадково" опиниться поруч, підставить плече та застосує свою зцілювальну магію вогню. На очах у всієї Ради вона стане його рятівницею. Якщо ж відмовишся — тобі не буде до кого повернутися в свій світ».

Згадка про цей шантаж змушує моє серце шалено калатати в грудях. Я переводжу погляд на королівський поміст, де на високому троні сидить Річард. Він має величний, неприступний і владний вигляд, але його важкий, темний погляд раз у раз повертається до мого кутка. Між нами досі палають іскри після нашої нещодавньої сутички біля мармурових колон, і я відчуваю цей гарячий, вимогливий пульс його магії навіть через усю величезну залу.

«Він не повинен це випити. Ні за що у світі», — відлунює в моїй голові єдина чітка думка.

Коли ведучий оголошує початок торгів за третій лот — старовинний кубок із загартованого срібла, — слуги починають розносити гостям та монарху колекційне витримане вино.

Периферійним зором я помічаю, як один із підкуплених леді Клер слуг, ледь помітно кивнувши герцогині, бере важкий золотий келих, призначений для короля, і на секунду затримується біля серванту. Я бачу блискавичний, ледь вловимий рух його пальців — і в темно-рубінову рідину падає кілька непомітних крапель.

Часу на роздуми чи пошук допомоги не залишається. Слуга вже впевнено прямує до королівської ложі, тримаючи срібну тацю перед собою. Леді Клер із задоволеною, хижацькою усмішкою спостерігає за цим із ложі гостей, а Даніель підправляє зачіску й повільно рушає в бік Річарда, готуючись зіграти роль турботливої та чуйної рятівниці.

Я роблю глибокий, судомний вдих, тамуючи страх, і швидким, майже невагомим кроком перерізаю шлях слузі саме в той момент, коли той наближається до сходинок королівського помосту.

— Зачекай, — голосно кажу я, звертаючись до слуги, але розраховуючи так, щоб мої слова виразно почули навколишні дворяни й сам Річард. — На таці для Його Величності має бути лише вино з приватних королівських льохів, а це...

Я удаю, ніби спіткнулася об важкий край власної довшої сукні.

Зробивши різкий, плавний, але зовні нібито абсолютно незграбний рух, я всім тілом подаюся вперед і з силою штовхаю срібну тацю в руках слуги.

Гулкий, різкий дзенькіт розтинає урочисту тишу бальної зали. Золотий келих із гуркотом перевертається, і темно-червоне вино широкою, кривавою плямою розливається по сніжно-білій скатертині сусіднього столу та мармуровій підлозі просто біля ніг Річарда. На моїх очах рідина піниться дивною, неприродною сіруватою плівкою.

— Ох, пробачте! Ваша Величносте, даруйте мені мою необачність! — вигукую я, миттєво опускаючись у глибокий, підкреслено винуватий реверанс і ховаючи тремтіння в руках.

Слуга зблід під колір крейди, з переляком випустивши з рук порожню тацю. По залі миттєво прокочується хвиля шокованого шепоту. Леді Клер у ложі завмирає з напіввідкритим ротом, її обличчя викривляється від глухої люті, а Даніель, так і не дійшовши до трону кількох кроків, застигає на місці, не розуміючи, як діяти далі.

Річард повільно зводиться з трону. Його висока постать випромінює потужну, приховану загрозу, а стихійний вогонь у його жилах на мить змушує повітря довкола нас згуснути від спеки. Він навіть не дивиться на розлите вино чи на переляканого слугу. Його палаючий, проникливий погляд повністю прикутий до мене.

Він занадто добре мене знає. Він знає, що я ніколи не спіткнулася б просто так.

Ступивши крок уперед і спустившись зі сходинок, Річард зупиняється за сантиметр від мене й схиляється трохи нижче. Його голос лунає тихо, але в ньому виразно чути сталеві, небезпечні нотки:

— Ви дуже незграбні сьогодні, розпоряднице... або ж надзвичайно уважні.

Я повільно зводжу погляд, зустрічаючись із його темними, гарячими очима. У моїх зіницях зараз плескається суміш загнаного страху й полегшення за нього, і Річард миттєво це зчитує.

— Я лише дбаю про те, щоб вечір пройшов без неприємних несподіванок, Ваша Величносте, — тихо, але дивовижно твердо відповідаю я.

Куточки його губ ледь помітно сіпаються в небезпечному напівусміху, хоча в очах спалахує здогадка. Він випростовується й обертається до варти:

— Приберіть це. І принесіть мені новий келих... з моєї власної особистої пляшки.

Поки вартові та гарячково метушливі слуги усувають наслідки «аварії», Річард не зводить із мене палаючого погляду. Я повільно відступаю назад у тінь залаштунків, відчуваючи, як палає шкіра від його близькості. Я розумію: я щойно ризикнула всім і викрила себе перед леді Клер, аби врятувати його. І тепер Річард точно не випустить мене зі своїх рук.