Глава 20. Річард

Даніель вийшла на арену наступною. Осяяна сяйвом підвісних магічних сфер, що переливалися над центром Великої Зали Артефактів каскадами золотого світла, вона почувалася на сцені справжньою господинею. Її виступ із приборканням дикого вогняного духу та перетворенням його на палахкотливі, мерехтливі лілеї пройшов бездоганно. Струмені полум'я слухняно танцювали довкола її тонких зап'ястків, розквітаючи вогняними пелюстками просто в повітрі.

Я бачив, наскільки точними були її рухи, як філігранно відкалібровано підставки для артефактів — безсумнівно, це була робота Ясі. Поради й непомітні, точні налаштування реквізиту, які розпорядниця зробила напередодні, дали свій блискучий результат: суворі члени Ради магів задоволено закивали, швидко занотовуючи щось у важких сувоях, і виставили принцесі найвищі бали.

Даніель сяяла під уважними поглядами дворян, але моя увага вже давно була далеко від її тріумфу та оцінок у сувоях. Моє власне стихійне полум'я в жилах тривожно й вимогливо пульсувало, тягнучи мене зовсім в інший бік.

На сцену ступила принцеса Вівієн. З її долоней вирвалися прозорі каскади водяних ілюзій, що розгорталися крізь простір залу дивовижними морськими хвилями, і загальна увага публіки миттєво перемістилася до центру зали. Залу лунко наповнили захоплені вигуки та шепіт аристократів. Це був мій шанс.

Під приводом перевірки захисних магічних заклять біля куліс я повільно підвівся з трону й ступив у напівтемряву за важкими мармуровими колонами. Мої чоботи безшумно торкалися зашліфованої кам'яної плитки. Я йшов на тепло. На той дивний, гарячий пульс, який віднедавна відчував шкірою навіть на відстані, наче в моїх грудях викарбувався невидимий компас, налаштований лише на неї одну.

Яся стояла біля оксамитової портьєри в затінку високої арки. Вона стискала свій срібний сувій із такою силою, що кінчики її пальців біліли, а дівочі груди прискорено й важко здіймалися під сукнею розпорядниці. Вона була подібна до натягнутої струни, яка ось-ось трісне під вагою власної напруги.

Я зупинився не просто поруч — я зробив упевнений крок у її приватний простір, відрізаючи їй будь-який шлях до відступу й затискаючи між моїм тілом та холодною кам'яною колоною. Повітря між нами миттєво згусло, насичуючись запахом озону, гіркого мигдалю й пекучою спекою мого прихованого стихійного вогню.

— Ви надто напружені, розпоряднице, — тихо мовив я, схиляючись до її вуха так низько, щоб мої слова чула лише вона. — Сувій у ваших руках зараз просто розпадеться на тріски.

Яся здригнулася від несподіванки, затамувавши подих, але одразу випростала спину. На її обличчі з'явилася вишколена, крижана маска службовця — та сама, яку я вже щиро ненавидів.

— Ваша Величносте, — її голос на мить здригнувся від загнаного всередину трепету, але вона миттю опанувала себе, зводячи між нами звичну глуху стіну.

 — Я лише виконую свої обов'язки й стежу за перебігом випробування. Вам варто повернутися до королівської ложі, аби не порушувати етикет.

— Обов'язки? — злегка насмішкувато перепитав я, ступивши ще півкроку вперед і майже торкаючись своїми грудьми її плеча.

Тепер я стояв майже впритул. Вона була нижчою за мене, і їй довелося високо закинути голову, щоб дивитися мені просто в очі. Моє стихійне полум'я в жилах від її близькості відгукнулося вимогливим, гарячим ривком, вимагаючи скинути всі королівські маски й правила.

— Не брешіть мені, Ясю, — викарбував я, не зводячи очей з її тремтячих, злегка розтулених губ. — У вас пальці дрібно тремтять. І ви кидаєте такі погляди на горішні балкони, ніби готуєтеся до смертельного бою або підступного нападу. Що тут відбувається?

— Це не стосується короля, — відрізала вона. Голос прозвучав тихо, але в її темних, розширених зіницях спалахнув справжній, лютий і животворний вогонь. Це була перша жива емоція на її обличчі за весь цей виснажливий день, і вона зачепила мене глибше за будь-які магічні чари.

— О ні, це стосується мене, — прошепотів я, схиляючись ще нижче, так, що моє гаряче дихання торкнулося її скроні й обпалило чутливу шкіру шиї. — Чому ви так нервуєте? Чому гарячково рятуєте виступи дівчат, викручуєтеся й граєте в якісь ризиковані таємні ігри за моєю спиною? Хіба вам не байдуже до того, що відбувається в цьому палаці?

Вона заперечливо хитнула головою, намагаючись відвернути обличчя від мого близького подиху, але я не дав їй цього зробити, перекривши простір рукою, якою владно спирався на кам'яну колону біля її плеча.

— Ви ж із такою упертістю переконували мене в існуванні свого нареченого, — мій голос став глухим, насиченим пекучою, отруйною провокацією і ревнощами, які я вже не міг стримати. — Ви ж скоро поїдете звідси, правда? Повернетеся до свого спокійного життя, до того чоловіка, який на вас чекає десь там, за межами мого королівства. То чому ж ви зараз тут, у моєму палаці, палаєте зсередини від страху й люті? Чому ваше серце калатає так, ніби вирішується ваша доля?

— Ви нічого про мене не знаєте, Річарде! — здавлено просичала вона, повністю забувши про титули, палацовий етикет і варту неподалік. Її щоки палали яскравим, звабним рум'янцем, а в очах вирував цілий шторм з образи, пристрасті й відчаю. — Не смійте...

— Не сміти що? Називати речі своїми іменами? — прошепотів я, відчуваючи, як між нашими тілами буквально тріщить повітря від статичного струму. Моя магія вибухала сонячним сяйвом від одного її швидкого подиху поруч. Заборони, королівський сором, цей клятий і безглуздий Відбір — усе це розпадалося на попіл. Я хотів пробити її холод, хотів змусити її зізнатися бодай собі, що цей вогонь спалює нас обох із однаковою силою.

Електрична, палюча напруга між нами стала настільки густою й майже фізичною, що її важко було не помітити здалеку.

Периферійним зором я вловив, як біля королівського трону повернули голови кілька сивочолих лордів та сам голова Ради магів. Вони здивовано й шоковано дивилися у затінок колон, спостерігаючи, як їхній монарх, повністю ігноруючи чергову принцесу на сцені, практично притискає до кам'яної стіни звичайну розпорядницю, і як довкола них виразно розливається хвилями хвилююча спека.