Глава 15. Річард

Коли захисний купол четвертого сектору розсипався попелом, а з хащів вирвався дикий рев, у мене всередині все заніміло. Але наступної миті, я побачив, як тендітна постать Ясі забігає просто під сріблясту крону.Назустріч розлюченому туманному ікланю. І моє серце просто зупинилося.

— Яся! — мій власний крик роздер горло.

Я не думав про королівський етикет чи про те, як це виглядає з боку. Вартові у важких мітрилових обладунках миттєво оголили мечі, але їхній стрій був надто повільним. Сходи з пагорба здалися мені нескінченними, тому я просто перемахнув через високу огорожу трибуни і збіг стрімким схилом униз.

Магія мого роду — спадковий стихійний вогонь — спалахнула у жилах гарячим хмелем. Я застосував «Крок Вітру» — прадавнє королівське закляття швидкості, яке стискає простір під ногами. Гвардійці, заковані у залізо, фізично не могли втримати такий темп. Сліпий, несамовитий страх за життя дівчини : збіднілої аристократки, яка працювала розпорядницею і лише вчора переконувала мене в існуванні свого нареченого — додав мені сил випередити варту на дорогоцінні секунди.

Увірвавшись у туманні хащі , за аркою, я пробив клуби сірого диму.

Повітря тут дихало смородом здичавілого астралу. Біля коріння старого дуба на землі тулилася поранена Лоріана. Вона трималася за розірвану на стегні сукню, а з глибокої подряпини сочилася кров. Аеліта, бліда мов полотно, намагалася відтягнути подругу за стовбур.

А просто перед ними стояла Яся.

Вона прикривала дівчат власним тілом. У її руках тріскотів срібний сувій, випускаючи все тьмяніші світлові спалахи.А перед нею готувався до вирішального стрибка гігантський ватажок зграї.

— Геть від неї, тварюко! — заревів я, вихоплюючи з піхов меч.

Лезо вкрилося золотим полум’ям. Я врізався між Ясею та монстром, завдаючи розмашистого удару. Вогняна дуга розсікла груди ікланя, змушуючи його заскавчати і відскочити вбік.

— Річард?! — Яся скрикнула, її великі злякані очі розширилися.

— За мене! Мерщій за мою спину! — наказав я, не зводячи очей із хащів, звідки проглядали нові червоні вогники.

Але віддача від зруйнованого бар'єру все ще висіла в повітрі, глушачи мої чари. Золоте полум'я на мечі почало миготіти і тьмяніти під тиском темного астралу. Ватажок монстрів глухо загарчав, збираючись для нового нападу.

Я відчув, як темрява притискає мій вогонь. І у цю мить за моєю спиною хруснула гілка.

Яся, бліда від жаху, але охоплена єдиним поривом, ступила вперед. І гарячо, тремтливо торкнулася мого плеча.Наче намагаючись утримати чи захистити мене від ударів потвор.

Цей простий дотик її пальців до мого жупана подіяв мов іскра, підкинута у пороховий льох.

Думка про те, що вона(звичайна дівчина, беззахисна розпорядниця ) стоїть за моєю спиною і довіряє мені своє життя- вибухнула у моїх грудях лютим, некерованим штормом. Мій власний стихійний вогонь, що дрімав у глибинах королівської крові, прокинувся з такою дикою силою, якої я ще ніколи не відчував.

Повітря довкола нас вибухнуло! Меч у моїх руках спалахнув сліпучим, сонячним сяйвом. Золотий вихор моєї сили розігнав туман, а лісові монстри розпачливо заверещали, засліплені цією потужністю.

Один розмашистий удар, збагаченого цією люттю ,меча — і світловий потік просто спопелив ватажка потвор. Решта зграї, перелякана моїм вогнем, кинулася врозтіч углиб лісу.

Настала дзвінка тиша.

З боку арки нарешті затупотіли важкі чоботи.Важко дихаючи до сектору забігла королівська варта ,на чолі з капітаном, та придворні лікарі.

— Ваша Величносте! Ви цілі?! — залунали тривожні вигуки.

Я миттєво опанував себе, придушуючи бурхливий потік магії. Обов'язок правителя вимагав першочергових дій.

— Лікарів до леді Лоріани! Негайно! — гучно й рішуче віддав я наказ, швидко підходячи до пораненої принцеси й опускаючись на одне коліно. — Очистіть рану від астральної отрути й евакуйте її до палацу. Аеліто, ви не постраждали? Варто, взяти периметр сектору у щільне кільце!

Переконавшись, що придворний цілитель вже накладає на стегно Лоріани знеболювальну пов'язку, а гвардійці надійно прикривають дівчат, я звівся на ноги.

Лише після цього я повернувся до Ясі. Вона все ще стояла поруч:бліда, тремтячи від пережитого шоку й знесилення.

Намагаючись дотримуватися зовнішньої стриманості перед свідками, але не в змозі приховати хвилювання, я підійшов до неї майже впритул і торкнувся її ліктя, утримуючи від падіння.

— Ви цілі, Яся? — тихо запитав я, але в моєму голосі все одно проривалось занепокоєння. Я уважно оглядав її обличчя та сукню, шукаючи найменші сліди крові, а потім ледве чутно додав: — Навіщо ви кинулися сюди сама?.. Ви ж звичайна дівчина, ви могли загинути за секунду.

Вона підвела на мене очі:вологі, перелякані, але дивовижно живі. Усередині мене все перевернулося. Страх утратити її виявився набагато сильнішим за будь-який королівський сором чи той удаваний холод, який я так старанно намагався демонструвати лише відучора — відтоді, як вона розповіла про свого нареченого.