Глава 14. Яся

Повітря на межі Зачарованого лісу прохолодне й вологе, насичене важким, туманним ароматом віковічної хвої, прілого листя та древньої, дикої магії, від якої ледве відчутно пощипує шкіру. Сріблястий, майже прозорий туман повільно повзе між масивними, шорсткими стовбурами дубів, переливаючись у ранкових променях сонця різнобарвними, чарівними іскрами.

Сьогодні четвертий тур другого етапу Відбору — «Зачароване полювання». Завдання Вищої Ради здається простим лише на перший погляд: за допомогою власного магічного чуття та інтуїції знайти в глибині контрольованого королівського гаю захований Кристал Світла, зберігши при цьому витримку й королівську гідність. За суворими, багатовіковими правилами турніру, усередині лісових секторів немає жодного вартівника. Принцеси мають бути сам на сам із лісом, аби продемонструвати повну самостійність, магічну стійкість та готовність до викликів.

Я стою внизу, просто біля різьбленої дерев’яної арки, що слугує входом до четвертого, найскладнішого сектора. У руках міцно стискаю важкий срібний планшет із детальною картою місцевості. На його гладенькій поверхні дрібними, мерехтливими рунами сяють кольорові точки — це магічні аури кожної з принцес, які щойно ступили під темну тінь дерев.

А ген позаду мене, на високому природному пагорбі, вивищується королівська трибуна. Там, під розкішним оксамитовим навісом в оточенні Вищої Ради та подвійного кільця важкої палацової варти, стоїть Річард. Його темний жупан розшитий золотом, а риси обличчя нагадують загартовану, непроникну кригу. Відтоді, як у його кабінеті я вибудувала між нами глуху стіну й збрехала про нареченого у своєму світі, між нами пролягла невидима, але бездонна прірва. Він більше не шукає мого погляду. Його очі ковзають по мені із сухою, службовою байдужістю, мов по звичайному предмету інтер'єру чи черговому сувою з розкладом.

Усередині від цього крижаного відчуття все тужливо стискається в болісний вузол, але я силою змушую себе дихати рівно. Я сама цього прагнула. Це єдиний спосіб уберегти його від безглуздих надій, а себе — від його смертельно небезпечної уваги й від шантажу Клер.

— Принцеси увійшли в зелену зону, — гучно оголошую я в сигнальний кристал, підключений до чарів підсилення голосу, і мій голос лунає над усім мисливським полем. — Безпечний периметр активовано. Випробування розпочато!

Дівчата повільно зникають у туманній хащі за аркою. Я не зводжу очей із планшета, відстежуючи кожен їхній крок. Аеліта й Лоріана впевнено рухаються вглиб масиву, а Даніель, як завжди, пасе задніх, застрягши на самому початку четвертого сектора — буквально за пів сотні метрів від мене.

Почуття тривоги змушує мене підвести очі до високої трибуни. Я ковзаю поглядом по ложі й помічаю леді Клер. Вона стоїть на самому краю балкона, трохи осторонь від короля й охоронців. Її постать неприродно напружена, пальці міцно зчеплені в замок на вишневій сукні, а вуста швидко й беззвучно рухаються, виплітаючи якийсь ритмічний речитатив. Згадуючи її попередні підступи — панікадило біля Вівтаря та спритно підкинутий фокус у кишеню невинної Селести, — я миттєво розумію: вона знову щось надумала. Цей вираз обличчя, ця гарячкова зосередженість... Вона вичікує момент.

Наче у відповідь на мої побоювання, срібний планшет у моїх руках раптом спалахує тривожним, блідо-червоним вогнем. Поверхня кришталю покривається дрібною мережею тріщин зі світла.

Руни, що відповідають за захисний бар'єр четвертого сектора — саме там, де застрягла Даніель і куди прямують інші дівчата! — миготять, згасають і розсипаються сірим астральним попелом.

«Ні...» — у мене терпнуть кінчики пальців, а серце падає кудись у прірву.

Клер вирішила діяти радикально! Бачачи, що Даніель програє в грації та кмітливості, вона вирішила влаштувати кривавий хаос і зламати суперниць! Використовуючи чари з балкона, вона дистанційно зруйнувала захисний купол, який відокремлював безпечний королівський гай від дикої, незаселеної частини лісу.

Не встигаю я зробити й кроку, як із хащі за аркою розноситься дикий, моторошний рев, від якого здригається земля під ногами й обсипається хвоя з гілок. З-за лісової межі, де більше немає магічного щита, у сектор вдирається зграя лісових монстрів — астральні туманні іклані, вкриті чорною, отруйною лускою, з пащ яких виривається димок!

— А-а-а-а-а! — крізь тріск зламаного гілля розноситься розпачливий, сповнений жаху крик Лоріани та Аеліти.

Я різко повертаюся до пагорба й бачу, як нагорі спалахує паніка. Придворні злякано вигукують, варта оголює мечі, а Річард миттєво підводиться з крісла, і довкола його постаті засліплювальним вихором спалахує золото магії. Вартові й король кидаються вниз по високих, крутих дерев’яних сходах трибуни, але їм треба бігти через усе широке мисливське поле! Це коштуватиме їм дорогоцінних хвилин!

А я — вже тут. Просто біля входу.

За аркою спалахує зграя чорних тварюк із палахкотливими червоними очима. Вони мчать просто на принцес, які застрягли в густих чагарниках. Даніель, паралізована від страху, застигає на місці, заплутавшись у власному пишному шлейфі. Величезний, тріскучий від темної магії ватажок потвор помічає дівчину й мчить просто на неї, глухо гарчачи й розкриваючи пащу з бритвено-гострими іклами.

— Назад! Усі за арку! Негайно! — реву я щосили, забігаючи під сріблясту крону й випускаючи із планшета потужний світловий імпульс.

Яскравий спалах ударяє звіру межи очі. Тварюка глухо скавучить, звертає від зляканої Даніель і повертає масивну, лускату голову в мій бік.

Повітря розриває отруйний сморід гарпу та здичавілої магії. Я опиняюся в пастці між розлюченим монстром і туманними кущами. Звір задирає голову й мчить просто на мене. Я чую, як за моєю спиною, спотикаючись, тупотять перелякані принцеси, вибігаючи на відкрите поле, а з боку пагорба розноситься важкий, грізний тупіт королівських чобіт Річарда, який на повній швидкості долає відстань, прориваючись крізь туман із розпачливим, лютим криком мого імені.