Глава 13. Річард

Кроків за моєю спиною немає, але відлуння її слів досі відбивається від кам'яних склепінь коридору, мов важкі удари молота по ковадлу.

«Я заручена... У моєму житті є чоловік, якого я кохаю. І я вірна своєму нареченому».

Заручена. Вона кохає іншого.

Я йду швидким кроком, відчуваючи, як під шкірою закипає люта, неконтрольована магія. Золоті іскри більше не випромінюють лагідне тепло — вони розривають повітря довкола мене, висікаючи сині спалахи. Смолоскипи в галереї, повз які я проходжу, спалахують яскравим полум'ям і миттєво гаснуть, залишаючи по собі лише струмочки чорного диму.

Яка дурість... Який невимовний, дитячий самообман!

Я, король Альтарії, коронований володар магії предків, дозволив собі повірити в казку! Повірив, що сто відсотків на Камені Сумісності — це знак долі. Повірив, що дівчина, поруч із якою моя давня, розривна сила уперше за багато років вщухала й заспокоювалася, наче лагідний вітер, — це моя суджена. А вона просто чекає на когось іншого. У неї є свій чоловік. Усе її серце, уся її відданість належать комусь, чийого імені я навіть не знаю!

Злість — пекуча, чорна, отруйна — засліплює очі. Мені хочеться рознести цей кришталевий замок на друзки, вибити руками холодні камені вежі, аби заглушити цей тупий, щемний біль десь під ребрами.

— Ваша Величносте...

Голос лунає з тіні біля повороту до моєї робітні. Каель Мортем.

Радник стоїть, випроставши спину, але його обличчя все ще палає від приниження після мого владного «геть» у покоях Ясі. Він чекав на мене.

Я зупиняюся за крок від нього. Повітря між нами миттєво розжарюється. Давня сила всередині мене гуде, вимагаючи виплеснути лють хоч на когось.

— Ти ще тут, Каелю? — мій голос звучить наче тріск скресаючої криги. — Мало сорому на сьогодні?

— Ваша Величносте, я мушу сказати, — Радник робить поважний уклін, але в його очах немає ні краплі каяття. — Те, що сталося в покоях Розпорядниці... Це неприпустимо. Ви прилюдно покрили злочинницю й зневажили Вищу Раду задля дівчини, яка не має жодного стосунку до нашої знаті.

Я роблю крок уперед, прискіпливо і трохи зневажливо розглядаючи його обличчя.

— Не смій тримати мене за дурня, Каелю! — сичу я йому просто в обличчя, роздивляючись підлі, перелякані зіниці. — «Дзеркало Оку»? У її комоді? Ти сам підкинув їй цей артефакт! Або наказав це зробити своїм посіпакам із варти. Ти вирішив зіграти в брудну гру просто під моїм носом!

Каель ковтає слину, його дихання збивається, але він не відвертає погляду. У його очах спалахує фанатична, бліда впевненість.

— Так! — хрипить він, навіть не намагаючись виправдовуватися. — Повірте, Ваша Величносте, я роблю це не з власної примхи! Я роблю це для того, аби вас нічого не відволікало! Життя всього королівства Альтарія залежить від цього Відбору! Від вашого вибору королеви! Печатки на кордонах слабшають, темний туман підступає до наших земель, а ви... ви втрачаєте розум через якусь Розпорядницю! Вона відволікає вас від головного. Вона — загроза для престолу!

Він важко дихає, вдивляючись у моє обличчя.

Його слова падають на моє розпечене, зранене серце, як отруйні краплі. І найстрашніше — він має рацію. Моя особиста слабкість, те, як легко я піддався спокусі її тепла, ледь не коштувало Альтарії стабільності. Я осліп, дозволивши почуттям керувати моїми вчинками.

Я повільно відступаю на крок. Каель пильно дивиться на мене, наче намагається зрозуміти, що змінилося.

— Більше нічого мене не відволікатиме, — карбую я кожне слово із крижаною, мертвою байдужістю. — Можеш бути спокійним, Каелю. З моєю симпатією до леді Ясі покінчено. Назавжди.

Не чекаючи на його відповідь, я круто повертаюся й прямую до своїх приватних покоїв.

Важкі бронзові двері моєї спальні зачиняються, відрізаючи мене від решти замку. У кімнаті панує напівтемрява, лише в каміні жевріє сиве вугілля.

Я підходжу до масивного панорамного вікна, з якого видно весь нічний замок: і вогні східного крила принцес, що поволі згасають, і скромну вежу Розпорядниці.

Серце в грудях скиглить, як поранений звір, але я стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоні до крові.

— Досить, — кажу я до себе, і мій власний голос лунає у порожній спальні надто чужо й жорстко. — Опануй себе, Річарде. Ти — король.

Я заплющую очі, заштовхуючи біль, образу та спогад про її солодкий озоновий запах у найглибший, найнадійніший сховок душі. Скидаю важкий королівський жупан і кидаю його на крісло.

Жодних ілюзій. Жодних вигадок про «ідеальну сумісність». Відзавтра леді Яся для мене — лише функція. Лише чужа дівчина, яка сухо й бездоганно рахує кошториси.

Я мушу взяти себе в руки. Я зобов'язаний повністю, беззастережно зосередитися на виборі нареченої серед восьми принцес. Моєму королівству потрібна королева, а не мої розбиті почуття.