Глава 12. Яся

Важкий звук клацання засува лунає в порожнечі кімнати, наче гарматний постріл. Гвардійці й Каель пішли, але повітря в покоях залишається густим, отруєним залишковим ароматом чужої темної магії та озоновим шлейфом королівського гніву.

Я стою посеред цього хаосу: перекинуті сувої, викинута з комоду постільна білизна, зсунуті стільці. Ноги тремтять так, що я змушена спертися рукою за край дубового столу, аби не впасти.

Річард повільно повертається до мене.

Він усе ще заповнює собою весь простір моєї скромної кімнати. Його дихання важке, широкі плечі здіймаються, а в темних очах вирує цілий океан невисловлених запитань. Золоті іскри довкола його пальців поволі згасають, залишаючи по собі лише м'яке, тепле сяйво.

Він підходить на крок ближче. Я мимовільно випростовую спину, намагаючись згадати, як дихати.

— Ти в порядку? — його голос звучить незвично глухо, втративши владні й громові інтонації, якими він щойно розганяв варту.

— Дякую, Ваша Величносте, — голос зрадливо зривається на шепіт, тож я мушу ковтнути важкий клубок у горлі й почати знову. — Дякую вам. Ви... ви врятували мене від підземелля й страти. Я не знаю, як це опинилося в моєму комоді. Присягаюся світлом, я вперше бачила те дзеркало! Мені його підкинули!

— Я знаю, що підкинули, Ясю, — обриває він мої гарячкові виправдання.

Він робить ще один повільний крок. Тепер між нами лише пів метра. Від нього віє теплом, міцним какао й чистим гірським вітром. Попри увесь пережитий жах, поруч із ним моє тіло раптом розслабляється, а власна затиснута магія всередині мене солодко затихає.

— Каель Мортем занадто довго плете свої павутини інтниг при дворі, — продовжує Річард, не зводячи з мене проникливого погляду. — Але справа не лише він ньому. Скажи мені... чому довкола тебе постійно згущаються тіні? Спочатку панікадило біля Вівтаря, потім дивна поведінка в лабіринті, тепер цей заборонений артефакт... Хто полює на тебе, Розпоряднице? В якому ти родинному боргу чи таємниці?

Я здригаюся від його слів. У моїй голові миттєво спалахують два страшних образи: Клер із її дзеркальцем, де на Землі біля моєї мами й Кирила чатує магічне лезо, і старий Олівер, який шепотів про чужоземних найманців і втікачку Ясемін.

Небезпека з усіх боків. І найстрашніше — я не можу довіритися людині, яка стоїть переді мною. Якщо я розкрию йому хоч краплю правди, Клер дізнається й знищить мою родину на Землі, а Вища Рада заарештує мене як політичну біженку.

Я мушу збудувати між нами стіну. Глуху, холодну, неприступну.

— Ніякої таємниці немає, Ваша Величносте, — я відступаю на крок назад, впираючись попереком у дубовий стіл, і підводжу на нього абсолютно холодний, вихолощений погляд. — Придворні просто не люблять чужинців на високих посадах. Я ж недавно при дворі. Каель вирішив усунути мене, от і все. Ви марно шукаєте в мені якийсь прихований дар чи родову магію. Я — лише леді Яся. Звичайна збідніла дворянка.

Річард насуплюється. Його брови сходяться на переніссі, а в очах спалахує вперте бажання пробити мою холодність.

— Не бреши мені, — м'яко, але наполегливо вимовляє він, простягаючи руку.Його пальці зависають за сантиметр від моєї щоки. Вона палає від близького тепла його долоні. — Твоя аура реагує на мене. Моя магія заспокоюється поруч із тобою, як ні з ким у цьому світі. Ти знаєш це. Ти відчуваєш це так само, як і я. Довірся мені. Я можу захистити тебе від будь-кого в цьому замку.

Повітря між нами стає настільки щільним, що його можна торкнутися. Мені боляче дивитися в його очі. Мені хочеться зажмуритися, уткнутися лобом у його міцні груди й розповісти все: про Землю, про маму, про шантаж, про божевілля цього Відбору. Мені хочеться дозволити йому захистити мене.

Але перед очима постає обличчя моєї мами. І обличчя Кирила.

Я роблю глибокий вдих, придушуючи сльози, що підступають до горла, і зціплюю зуби.

— Зупиніться, Ваша Величносте. Благаю вас, зупиніться й залишіть мене в спокої.

Його рука завмирає в повітрі.

— Я дякую вам за порятунок, — карбую я кожне слово, намагаючись, аби голос не затремтів, — але між нами нічого не може бути. Ви — король Альтарії, який мусить обрати собі королеву серед високородних принцес. А я... я не просто ваша служниця.

Я роблю паузу, збираючи в кулак усю свою рішучість, і дивлюся йому прямо в очі:

— Я заручена. У моєму житті є чоловік, якого я кохаю. І я вірна своєму нареченому. По завершенні Відбору, коли я зароблю гроші, я повернуся додому і ми одружимося.

Ці слова падають між нами, наче важкі залізні кайдани.

Я бачу, як обличчя Річарда миттєво змінюється. Порив тепла й надії в його погляді гасне, поступаючись місцем важкій, сумній тіні. Його рука повільно опускається вниз, так і не торкнувшись моєї щоки.

Він завмирає на кілька довгих, болісних секунд, мовчки дивлячись на мене. У його темних очах більше немає погрози чи допиту — лише якась глибока, тиха втома й печаль, від якої в моєму власному серці щось боляче надривається.

— Заручена... — тихо, майже безвучно повторює він це слово.

Річард повільно відступає на крок назад, повертаючи собі звичну, королівську стриманість. Його риси обличчя знову стають кам'яними й непроникними.

— Вибачте за турботу, леді Ясю, — сухо вимовляє він, випростовуючи спину. — Полагодіть двері й відпочивайте. Завтра на вас чекає новий тур Відбору.

Він круто повертається, його темний плащ розгортається широким крилом, і король виходить із моєї кімнати, не обертаючись.

Коли за ним зачиняються двері, я повільно сповзаю по краю столу прямо на холодну підлогу. Закриваю обличчя долонями й тихо, беззвучно плачу у порожнечі розгромленої кімнати, чуючи, як у грудях розбивається щось дуже важливе.