Глава 8. Яся

Ніч не приносить довгоочікуваного спокою. Замість сну мене огортає липка, задушлива тривога. Погрози леді Клер досі лунають у моїх вухах, мов отруйне шепотіння: один хибний крок — і мої батьки на Землі заплатять за це. До того ж, після останніх підступів із стравою Аеліти та підтасуваннями для Даніель я почуваюся, ніби ходжу по лезу ножа.

Розуміючи, що заснути не вдасться, я накидаю на плечі темну шаль і тихо вислизаю з покоїв. Ноги самі несуть мене геть із гнітючого коридору — туди, де дихається хоч трохи легше. У королівську оранжерею.

Уночі оранжерея перетворюється на зовсім інший світ. Крізь високі скляні склепіння пробивається сріблясте місячне світло, заливаючи химерні рослини та мармурові доріжки м'яким сяйвом. Повітря тут вологе, насичене солодкими ароматами нічного ясмину й вогкої землі.

Я повільно йду між велетенськими папоротями, намагаючись угамувати калатання серця, як раптом за поворотом алеї бачу постать.

Біля високого куща нічного лотоса стоїть Річард. Його широкі плечі напружені, а камзол розстебнутий на грудях. Він стоїть нерухомо, дивиться на розкриту білу квітку, а навколо його довгих пальців пульсують і мерехтять крихітні, ледь помітні іскри темно-синьої магії.

Я завмираю, намагаючись тихо відступити назад, але суха гілочка під моїм черевиком зрадницьки тріщить.

Іскри на його руках миттєво згасають. Річард повільно розвертається, і його суворий, проникливий погляд одразу знаходить мене в тіні.

— Яся? — його голос лунає тихо, але звично глибоко, з легкими оксамитовими нотками. — Що ви робите тут у таку пізню годину?

Я випрямляю спину, намагаючись повернути собі звичне самовладання, хоч пальці й міцно стискають краї шалі.

— Не могла заснути, Ваша Величносте. Вибачте, якщо завадила вашим роздумам. Я вже йду…

— Зачекайте, — він робить кілька швидких кроків мені назустріч, скорочуючи відстань. Місячне світло освітлює його обличчя: риси здаються гострішими, ніж удень, а в темних очах палають залишки неприборканої сили. — Не варто тікати. До того ж... Це вже стає нашою дивною традицією. Ви помітили, що ми знову зустрічаємося саме вночі?

Я злегка посміхаюся — мимоволі, лише кутиками губ, грайливо підвівши брову.

— Натомість я помітила інше, Ваша Величносте. Король Альтарії віддає перевагу нічним прогулянкам замість повноцінного сну. А потім вимагає від своєї Розпорядниці ідеальної зібраності.

— Як і його Розпорядниця, — м'яко парирує Річард, підходячи ще ближче. Його вуста вигинаються в ледь помітній, звабливій посмішці. — Ви бліда, Ясю. І ваші руки тремтять. Щось сталося? Чи вас виснажили капризи наших принцес?

Його уважність виявляється настільки несподіваною й теплою, що по шкірі сипляться мурашки. Він надто близько. Від нього пахне терпким деревом, нічним вітром і тією особливою, чистою силою, яка змушує повітря навколо нас буквально тріщати від напруги.

— Усе під контролем, Ваша Величносте, — тихо відповідаю я, не відводячи погляду, хоч внутрішній голос підказує зробити крок назад. — Просто велика відповідальність. Організація відбору — завдання не з легких, особливо коли кожна з конкурсанток прагне вашої уваги.

— Але мене чомусь цікавить зовсім не їхня увага, — раптом мовить Річард. Його голос понижується до напівшепоту, стаючи небезпечно інтимним. Він зупиняється буквально за крок від мене. — Ви носите в собі стільки таємниць, Ясю. Дивлюся на вас і розумію: ви абсолютно не схожі на жодну жінку при цьому дворі. Ви не шукаєте моєї прихильності, не граєте роль... і цим зводите мене з розуму.

— Це моя робота — залишатися професійною, — з легким викликом усміхаюся я, стримуючи шалене калатання серця.

— Ні, це ваша суть, — виправляє він.

Простір між нами здається наповненим електричним струмом. Річард повільно простягає руку. Його гарячі пальці, заледве торкаючись, проводять вздовж мого шовкового рукава від ліктя до зап'ястя. Від цього невагомого дотику вздовж хребта прокочується хвиля солодкого, магічного тепла.

— Знаєте... — каже він, і в його очах спалахує дивна, відкрита щирість. — Моя магія роками розриває мене зсередини. Вона мов дикий шторм, який неможливо приборкати. Але коли ви поруч... вона затихає. Вперше за багато років цей бісів вогонь у моїх жилах перестає пекти.

Я тамую подих. Його слова обпікають не гірше за дотик. Усередині вирує буря: з одного боку — розум, який нагадує про мій обов'язок і таємницю; з іншого — це непереборне, магнітне тяжіння до чоловіка, який дивиться на мене так, ніби я є єдиним його спасінням.

Я повільно піднімаю очі, зустрічаючись із його палаючим поглядом, і ледь помітно всміхаюся — дражливо, м'яко, але з чіткою межею.

— Ваша Величносте, ви намагаєтеся зачарувати власну Розпорядницю? — тихо запитую я, злегка нахиливши голову. — Не забувайте: ваша мета на цьому відборі — знайти королеву серед високих принцес, чия магія зміцнить Купол Альтарії. А не шукати спокою в оранжереї зі скромною служницею.

— А якщо мені не потрібні ці фальшиві ляльки? — Річард стишує голос, нахиляючись ще ближче, так що його гарячий подих торкається моєї щоки. — Що, як єдина жiнка, поруч із якою мені хочется дихати, стоїть прямо переді мною?

Повітря між нами спалахує такою пристрастю, що крутиться голова. Я м'яко кладу долоню йому на груди — відчуваючи під пальцями шалений стукіт його серця — і злегка відштовхую, зберігаючи ту саму дражливу дистанцію.

— Тоді вам доведеться навчитися володіти собою, королю Річарде, — звабливо й тихо мовлю я, дивлячись йому прямо в очі. — Бо я тут для того, щоб ви виконали свій обов'язок перед королівством. І я не дозволю вам збитися зі шляху.

Річард напружується, його очі звужуються, а на вилицях ходять жорсткі жовна. Але замість гніву в його погляді спалахує ще більший, дикий азарт. Він повільно перехоплює мою долоню у свою гарячу руку, притискає до своїх вуст і гаряче шепоче прямо в шкіру:

— Ви жорстокі, леді Ясю. Але ви лише підливаєте олії у вогонь. Я виконаю свій обов'язок... але я не спускатиму з вас очей.