Глава 4. Яся

Цей Камінь не міг помилитися.

Древній артефакт Альтарії, відлитий із первинної магії наших предків, не знає словосполучень «математична помилка» чи «системний збій». Пояснення Олівера про сторонній темний імпульс та резонансний вибух розраховане на заспокоєння Вищої Ради й порятунок дворян від масового інфаркту, але не на мене.

Я досі відчуваю цей спалах. У той фатальний момент, коли важке бронзове панікадило з гуркотом розбилося за пів метра від нас, а я накрив собою Розпорядницю, мої пальці випадково торкнулися її шкіри біля Вівтаря. І в туж секунду моя власна магія :дика, закипаюча, важка сила, що роками розривала мене зсередини й вимагала постійного контролю, — миттєво втихомирилася. Вона згорнулася слухняним котиком, розлилася по жилах тихим, заспокійливим теплом. Я вперше за довгі роки відчув спокій. Абсолютний, божественний, лякаючий спокій.

А над нашими головами палали цифри: 100%.

Сто відсотків. Повна сумісність. Ідеальна пара для монарха. Не з однією з восьми високородних принцес, яких зібрали з усього континенту, а з безрідною сиротою зі збіднілої шляхти, яка має лише стежити за етикетом і розкладом випробувань.

Сьогодні під час першого випробування в Дзеркальному лабіринті я не зводив із неї очей. Вона думала, що діє непомітно. Але я бачив кожен її рух: і той світловий відблиск від стилуса, яким вона направила незграбну Даніель, і той мікроскопічний, ледь помітний імпульс вітру, що підтримав шлейф принцеси, врятувавши її від ганебного падіння.

Леді Яся грає в власну, смертельно небезпечну гру. І вона приховує магію, про яку, можливо, сама не здогадується. Або ж навпаки — майстерно приховує свій справжній, потужний дар.

— Запроси Розпорядницю до мого кабінету, — сухо віддаю наказ гвардійцю біля дверей. — Нібито для затвердження кошторису на наступний тур.

За кілька хвилин важкі дубові двері мого кабінету тихо зачиняються.

Леді Яся стоїть біля порога. Її постава ідеальна, сукня глибокого синього кольору застебнута на всі ґудзики під саме горло, а в руках вона міцно стискає сувої з документами. На обличчі — бездоганна, кам'яна маска покірності. Але її прискорений подих і ледь помітне тремтіння вій викривають її . Вона боїться.

— Ваша Величносте, — вона робить низький, завчений до автоматизму реверанс. — Кошторис на кулінарне випробування та розклад другого туру готові. Чекаю на ваші підписи.

— Покладіть на стіл, леді Ясю, — кажу я, не підводячись з крісла, і не зводячи з неї проникливого погляду.

Вона підходить, залишає папери на краю полірованого дерева й миттєво відступає на два кроки назад, вибудовуючи між нами дистанцію.

Я повільно підводжуся. Моя постать затіняє світло від високого вікна. Я навмисно роблю крок у її бік. Спостерігаючи, як її пальці сильніше стискаються в замок.

— Скажіть мені, Розпоряднице... як вам вдалося приборкати туманний вітер у лабіринті? — запитую тихо, але мої слова лунають у тиші кабінету, мов постріл. — Мені здалося, чи ви особисто підштовхнули принцесу Даніель до фінішу?

Вона навіть не кліпає. Її погляд залишається чистим і холодним, як крига.

— Вам здалося, Ваша Величносте. У лабіринті діяли природні астральні протяги. Я лише фіксувала результати.

— Он як... Астральні протяги, — я посміхаюся кінчиками губ, роблячи ще один крок. Тепер нас розділяє лише пів метра. Я відчуваю від неї солодкий запах озону — той самий, що залишився після Каменя Сумісності. — А біля Вівтаря? Це теж був «природний протяг»?

Я зупиняюся поруч із нею й повільно підношу руку, торкаючись кінчиками пальців краю її рукава.

І знову — цей спалах! Моя магія миттєво відгукується на її близькість, золото на моїх пальцях спалахує м'яким, заспокійливим сяйвом. Древня сила всередині мене співає, впізнаючи свою другу половину.

Я зазираю прямо в її карі очі, намагаючись докопатися до істини:

— Ви не маєте сильних магів у роду вже три століття, леді Ясю. Так кажуть сувої. Але ваша аура біля Каменя... Вона згасила мій магічний шторм за одну секунду. Хто ви насправді? Яку магію ви приховуєте від мене й від Ради?

Яся різко, майже злякано відсмикує руку від мого дотику. Повітря між нами тріщить від напруги. Вона ковтає клубок у горлі, випрямляє спину й дивлячись мені прямо в очі із затятою, крижаною суворістю:

— Я не приховую жодної магії, Ваша Величносте. А той спалах біля Вівтаря був лише помилкою перевантаженого артефакту, як і пояснив Магістр Олівер.

Вона робить ще один крок назад, карбуючи кожне слово й підкреслюючи прірву між нами:

— Я не беру участі у Відборі. Я — лише ваша служниця, Ваша Величносте. Моя єдина мета — бездоганно виконати свої обов'язки Розпорядниці й не заважати вам обрати гідну королеву для Альтарії. Якщо кошторис затверджено, дозвольте мені піти.

Вона знову робить низький реверанс і, не чекаючи моєї відповіді, швидко повертається й виходить із кабінету.

Я залишаюся один серед тиші. Моя долоня досі зберігає залишкове тепло від її сукні.

Служниця? Ні, леді Ясю. Жодна служниця у світі не здатна так приборкувати магію короля. Ти можеш ховатися за своєю крижаною маскою й скільки завгодно твердити про обов'язок, але я докопаюся до твоєї таємниці. За будь-яку ціну.