Глава 2. Яся

Повітря в Головній залі можна різати ножем. Воно отруєне гірким гаром, спаленим магічним шовком і диким, тваринним страхом. 

— Нікого не випускати! — голос короля Річарда лунає над залою, наче удар важкого дзвону, від якого здригаються кришталеві підвіски на стінах. Він стоїть у самому центрі: темний жупан підкреслює широкі плечі, а розплавлене золото власної магії вирує довкола пальців, готове розірвати будь-кого, хто зазіхнув на безпеку замку. — Знайти того, хто випустив закляття і прокляв Лоріану! Перевірити ауру кожного, хто перебуває у цій залі! Якщо винуватець серед присутніх — він не вийде звідси живим. Арденія не терпітиме темних чарів під час Відбору!

Палацова варта перекриває всі виходи, із гучним клацанням засуваючи масивні дубові двері. Почуваюся, мов у заручниках. З однієї сторони я мрію, щоб Клер зловили і вона за все відповіла. З іншого – що тоді буде зі мною?

Охоронці в похмурих мантіях, наче чорні круки, одразу починають вештатися між гостями, схоплювати дворянок за зап’ястя й сканують їхні аури магічними кристалами.

Я стою біля краю мармурового подіуму, зчепивши пальці так сильно, що нігті впиваються в долоні крізь тугий корсет сукні Розпорядниці. Поруч зі мною зіщулилася бліда принцеса Аеліта, а з іншого боку гордовито випросталася Лоріана, чий погляд здатен спопелити кожного вартівника.

Річард повільно переводить погляд із натовпу принцес на мене. На секунду наші очі зустрічаються, і в мене мороз біжить поза шкірою. У його темних зіницях спалахує гострий, пронизливий допит. Він відчуває, що я щось приховую. Я змушена випростати спину й подивитися на нього з кам'яною байдужістю. «Я лише ваша Розпорядниця, Ваша Величносте», — повторюю про себе, як єдине закляття.

Тим часом леді Клер зовсім не виходить наперед. Вона мудро тримається в тіні колони, ховаючи за ідеальною маскою спокою свою справжню відьмацьку сутність. Їй не можна висовуватися, щоб не привернути уваги короля. Але її отруйна робота вже зроблена заздалегідь.

Поки варта жорстко перевіряє ряд за рядом, один зі слідчих раптом зупиняється біля молодої леді, яка тихо стоїть поруч із Клер. Слідчий здригається, дістає срібний пінцет і буквально витягує з кишені дівчини крихітну, темно-фіолетову сферу залишків закляття «Тріщини», яка загрозливо шипить у повітрі.

— Знайшов! Ваша Величносте, магічний фокус прямо в кишені леді Селести! — вигукує слідчий.

У залі спалахує шокований гомін. Клер лише ледь помітно, майже невидимо для інших, відступає на пів кроку вглиб тіні, вдаючи налякану придворну даму, яка спостерігає за арештом зі сторони.

— Це... це помилка! — белькоче бідна леді Селеста, падаючи на коліна прямо на холодний мармур. Вона задихається від сліз. — Ваша Величносте, присягаюся світлом! Мені це підкинули! Я навіть не знаю формули цього закляття!

Але Річард холодно киває варті. Закуту в кайдани дівчину під її розпачливий крик тягнуть геть до підземелля. По моїй спині пробігає крижаний табун сиротів. Селеста невинна. Вона — лише цап-відбувайло, яку Клер підставила, щоб закрити розслідування й залишитися поза підозрою.

Коли Річард віддає наказ продовжувати перевірку, а натовп трохи розсіюється, Клер непомітно минає варту й опиняється поруч зі мною.

— Леді Ясю, — спокійно й тихо каже вона, торкаючись мого ліктя. — Ходімо, уточнимо деталі завтрашнього випробування.

Вона швидко відводить мене у віддалений, напівтемний куток галереї, де глибокі тіні від колон ховають нас від очей короля. Щойно ми залишаємося наодинці, її удавана скромність миттєво зникає.

Клер дістає з кишені маленьке, оздоблене сріблом дзеркальце й витягує його перед моїм обличчям.

— Дивись уважно, Ясю, — сичить вона мені прямо у вухо.

Поверхня дзеркала туманиться й проявляє знайому картинку: туманний земний вечір, подвір'я моєї рідної багатоповерхівки. На лавці,біля під'їзду сидить мама, а поруч із нею... Кирило. Мій наречений. Він посміхається, тримаючи в руках пакети з продуктами. Але за їхніми спинами, у тіні дерев, стоїть висока постать у темному плащі. Зображення в дзеркалі наближається, і я бачу, як у руках цієї постаті мерехтить смертоносне магічне лезо.

— Мамо... Кириле... — виривається в мене придушений крик. Я роблю крок уперед, але Клер різко відсмикує руку.

— Одне моє слово, Ясю, — її голос звучить як лезо, що шкребе по склу, — і мій чоловік на Землі просто переріже їм горло. Ти ж знаєш, як легко вмирають люди у твоєму світі?

— Що тобі потрібно? — зціплюю зуби так, що аж щелепи зводить. Сльози застрягають у горлі, перетворюючись на гнів. — Я роблю все, що ти кажеш!

— Ти робиш це недостатньо старанно! — Клер притискає мене до кам'яної стіни галереї, її пальці боляче впиваються в моє плече. — Завтра наступне випробування Відбору. Лабіринт із магічними пастками та етикет. Я не хочу бачити виправдань. Даніель має перемогти. Беззастережно!

— Це випробування на магічну грацію! — намагаюся вирватися я. — Вона незграбна й нахабна, вона все зіпсує!

— Значить, ти підкажеш їй маршрут! Ти підлаштуєш пастки так, щоб інші принцеси спіткнулися, а Даніель пройшла переможницею! — Клер зазирає мені просто в очі, і в її зіницях спалахує темне полум'я. — Якщо імені Даніель не буде в трійці переможців завтра до вечора... твоя мама не доживе до ранку. Ти мене зрозуміла, Розпоряднице?

Вона різко відпускає мене, розправляє сукню й, знову розчиняючись у тіні колон, повертається до зали.

Я залишаюся одна у напівтемряві, притискаючись спиною до холодної стіни. Дихання збите, руки тремтять. У мене немає вибору. Завтра я мушу підставити дівчат і витягнути Даніель нагору, навіть якщо для цього доведеться ризикувати власною головою під пильним поглядом короля Річарда.