Розділ 10.1

— Я знала, що ти прийдеш.

Прямо як на очній ставці з власною совістю, від якої неможливо сховатися за ґратами. Ти зазираєш у вічі своєму страху, щоб у наступний момент розвіятися прахом. Але на ранок знову повертаєшся до звичного життя у в'язниці, поки твій термін тече нескінченно довго.

Болісні години, тижні, роки. Надя тут трохи більше тижня, а їй вже не хочеться жити.

Але новина про побачення в окремій кімнаті стала приємним відкриттям. Ковтун заздалегідь розуміла, з ким вона має зустрітися. Інших варіантів не було. Тільки ось у голові не зародилося жодної тямущої думки про те, в чому полягала причина. Навіщо людині, яку вона покалічив, раптом знадобилося побачитися?

— Мабуть, ти розчарована, — Таміла рішуче піднімає голову, і її чорні очі вгризаються прицільно в душу. Точніше те, що від неї залишилося. — Я знову можу бачити.

Надя відвертається лише на мить, але здивування не видає. Його просто нема. У грудях клекоче величезний казан емоцій, але кожна жила відчувається по-іншому, коли поруч Лисенко. УТамілиному обличчі змішалося ціле життя Наді. Розламане на дві рівні частини: до появи в її житті Сашка і після. Дивно, що Надя досі жива після того, що накоїла.

Вона не просто завдала болю Тамілі.

Вона забрала у близьких людей можливість бути щасливими.

— Ти справді думаєш, що я хотіла цього? — Надя нахиляється до обличчя Таміли, але наглядач у кутку суворим жестом вказує на її місце. Голос Ковтун звучить тихо, як передсмертний хрип. — Я була останньою тварюкою, бо…

Тепер їй навіть те ім'я вимовляти страшно. Наче клубок у горлі, а в жилах вогонь замість крові.

— Бо кохала його? — ледве чутно вимовляє Таміла.

Здається, минає ціла вічність, перш ніж Надя приходить до тями. Занадто глибоко в собі. Там, де жодного променя світла. Там, де все затягнуте павутинням болю та провини. Одного разу в її легенях просто закінчиться кисень, тому що почуття заповнять кожен куточок грудної клітки. Один ковток — і вибух із кривавими уламками.

Таміла проводить долонею по столу, прикривши очі. Ще недавно вона була переконана, що захоче придушити Надію, коли побачить її. Увесь час, який Таміла провела в глухій темряві, перед очима виринали кадри з минулого. Розмиті, тьмяні, але з пам'ятними обличчями. Отруйний вишкір Наді, коли та підносила пляшечку з кислотою вгору. Абсолютне нерозуміння в очах Юрка. Юрій був таким безпорадним у той момент, але він був там.

Був, був, був…

Зараз Таміла нічого не відчуває, крім холоду, що сковує все тіло. Більше ненависті.

— Бо кохаю й досі, — Надя прикриває обличчя долонями, намагаючись сховати сором.

Їй важко кохати Сашка, але кохання не минає. Воно тримає за горло мертвою хваткою, пускаючи коріння по всьому тілу. Як невиліковна хвороба, яка поглинає кожну живу клітину організму, щоб вбити його.

Але хіба від кохання вмирають?

— Це хворе кохання, — Лисенко роздратовано хитає головою. Вона чула про божевільне, стражденне кохання, але ламати своє життя заради того, хто залишився в минулому, безглуздо. Як дертися вгору по хисткій землі і в’язнути ще глибше. Це вже не кохання, а згубне болото.

Схоже, Надя і домагається найвищого ступеня покарання. Піти з життя через кохання, яке не принесло нічого, крім страждань. Напевно, це так боляче.

— Можливо, — Ковтун складає руки, закуті в наручники, на стіл. — Але ти постраждала через мене, і я прошу вибачення. За те, що зіпсувала твої стосунки з Сашком. За те, що зруйнувала твоє життя. За те, що вплутала в це брата. Я знаю, ти думаєш, Юрко винен, тому що він стояв там і нічого не зробив, — Таміла щільно стискає зуби, почувши до болю знайоме ім'я. — Але це не правда. Я відповім за свій злочин перед законом, але Юрко… Він кохає тебе по-справжньому.

Лисенко шумно видихає, зчепивши пальці у замок. По шкірі проходить мороз, і на язиці гірчать порожні слова. Що б вона зараз не сказала, що б не зробила, все одно почуття до Юрка не зникнуть. Таміла покохала його не за обличчя, не за його минуле. Вона покохала його всім серцем за те, що її уже кохали. Набагато сильніше, ніж сама Таміла.

Неможливо так майстерно вдавати.

— Не кажи мені цього, — Таміла метушливо піднімається на ноги, і наглядач наближається до Наді.

— Ти чудово знаєш, що я маю рацію, — Ковтун зникає в дверях, брязкаючи кайданками, але Таміла ловить кожне її слово. Наче іржаві голки в спину, розриваючи шкіру до крові. Надя виривається, і наглядач заламує їй руки за спину. — Він не переживе, якщо ви розійдетесь.

— Ми вже розійшлися, — видихає Таміла в порожнечу.

Холод темної кімнати розчиняється у променях сонця. Таміла б'є чолом об стіл, не розплющуючи очей. Нехай світло повернеться в її серце. Нехай кохання поверне їй сили. Бо вона більше не витримає самотності.

Вона більше не впорається без Юрка.