Розділ 10

Сліз більше немає. Тільки покроєні втомою щоки та гарячковий блиск очей. Начебто застудилась чи стояла на протязі. Насправді Таміла вже давно не дихала свіжим повітрям. Вона кілька днів не виходить із дому, як собака на ланцюгу. Прикута своєю безпорадністю до того місця, де розкинулося все її життя.

У будинку, який орендував для них Юлій, точніше Юрій, все просочене спогадами про їхні щасливі дні, нестерпною пристрастю та ніжністю, від якої кидає в жар. Здається, ще вчора вони безтурботно кохали один одного та будували спільне майбутнє.

Хіба можна зруйнувати все одним запізнілим зізнанням? Напевно, можна, якщо вдарити ножем у серце.

Лисенко розкладає на підлозі фотографії віялом, торкаючись пальцями кожного знімка. Їхній перший похід у ліс із ночівлею. Таміла тоді ще наїлась якихось ягід, і на ранок шкіра покрилась моторошним висипом. Юрій ласкаво називав її помідорчиком і змащував маззю кожну почервонілу ділянку шкіри. Таміла прикриває очі і лягає на килим, підклавши під голову долоні.

Вона покохала хлопця, який видавав себе за іншого. Який обдурив її, викресливши з пам'яті той проклятий день, коли Надя понівечила її обличчя. Здається, ніби це було цілу вічність тому. Жодної рисочки на обличчі не залишилося після опіків. Тільки рубці в області серця, що час від часу нагадують про рани минулого.

Сонце розпускає по стелі візерунки сонячних зайчиків, і тіні немов хороводи водять у Таміли над головою. Вона підставляє обличчя сонцю, і підвіска на шиї голосно цокає об підлогу.

— Що це? — Таміла сумно згадує той день, коли Ковтун вклав у її долоню щось холодне і слизьке. Якийсь метал, походження якого Таміла так і не розібрала. Перед очима тяглася лише чорна стіна, але руки завжди відчували теплі долоні Юрія, які не давали збитися зі шляху.

Тепер Таміла може до найдрібніших деталей розглянути підвіску. Срібна з дрібними візерунками по краях. Лисенко не знімала її жодного разу з того часу, як Юрко застебнув ланцюжок на шиї. Тільки перевіряла вранці, коли прокидалась, чи не загубила.

Не загубила.

Легкий холодок лоскоче шию.

Таміла акуратно розстібає застібку і міцно затискає в долоні.

Ковтун довго крутився біля неї, перш ніж надіти підвіску. Наче його щось зупиняло. Чи то страх, чи то сумніви. Коли ти вкладаєш у подарунок особливе значення, ти віддаєш частину енергії. Але Юрій віддавав набагато більше. Кохання, турботу та тепло.

Він жив Тамілою.

— Подарунок, — Юрко поцілував її за вухом, і Таміла усміхалась, як дурепа. Вона досі пам'ятає, про що думала, що відчувала в той момент, ніби нічого не змінилося. Вони з Юрком не змінилися, але між ними все перевернулося. Пройшов руйнівний буревій, який живого місця на серці не залишив.

Таміла піднімається на одних ліктях, спихаючи фотографії в купу. Юрій ховав кожен знімок, ніби заздалегідь готувався до їхнього розставання.

Кожна фотографія — це ниточка.

Кожен кадр разом — це надія.

Кожен погляд — це крок до воскресіння.

Хіба Таміла хотіла для них цього? Хіба вона хотіла зруйнувати все?

— Навіщо? — у голові знову і знову спливають слова та образи. Картинка розмита, але інтонація не змінюється. Вона пам'ятає кожен звук голосу Юрка, кожен рух убік. Довгий час жила навпомацки, але занадто звикла, щоб відпустити. Того, хто був поряд. Те, що їх пов'язувало. — Ти й так мені постійно щось приносиш.

Лисенко знову опускається на підлогу, широко розплющивши очі. Вона піднімає підвіску високо над головою.

— Це особливий подарунок, — серйозно пояснював Юрій майже місяць тому, коли підвіска повисла у Таміли на шиї. — На цій підвісці вибиті наші імена.

Таміла проводить пальцем по металу та помічає дрібні літери. Шрифт ледь розбірливий, кучерявий. Але якщо придивитися…

— Дякую тобі за все, — це були останні слова Таміли перед тим, як Ковтун поцілував її в шию.

Юрій, Юрій, Юрій ... Тепер вона повинна так називати людину, яку кохає? Чи вдасться знести стіну, яка виросла між ними? Лисенко уже ні в чому не впевнена. На серці так важко, що нема чим дихати. Ніяк не виходить звикнути без Юрка.

У їхньому будинку.

Без нього.

Таміла підносить підвіску до обличчя, примруживши очі. Юрій та Таміла. На підвісці виведене справжнє ім'я Ковтуна, і воно там завжди було. Кожна літера, що пов'язує Юрка з його минулим життям. Тому він так мучився останнім часом.

А Таміла... Вона не може перестати його кохати.

Сльози застилають очі, і Таміла розсипає на обличчі нескінченні фотографії.