Розділ 9.2

У вітальні розтікається солодкий аромат троянд, і Таміла нетерпляче виглядає з кухні. Коли клацнули вхідні двері, вона ледь зі стільця не впала. Усю ніч не спала через те, що сказав Юлій. Напевно, Таміла навіть на операцію так сильно не чекала, як на зустріч зі своїм хлопцем. Три дні порізно. Як ціла вічність, що перетворилася на страшні тортури. З голови все не виходило прокляте «Я приїду за речами». Тамілу ніби без ножа різали, але радість майбутньої зустрічі з коханим рубала на корені погані думки.

Лисенко ляскає босими ступнями по паркету, вибігаючи в коридор. Їй навіть кілька секунд здаються нескінченними, коли Юлій вже близько. Вона побачить його просто зараз.

— Це ті троянди, що ти дарував мені в день нашої першої зустрічі? — Таміла ледве не плескає в долоні від захоплення. Їй назустріч іде не людина, а величезний букет червоних троянд. Безліч пишних бутонів, які п'янять своїм ароматом. Юлій у Таміли й асоціюється з трояндами. — Я пам'ятаю їхній запах.

Юлій простягає Тамілі букет, і та буквально розчиняється у квітах. Жадібно вдихає їх аромат і посміхається широко-широко, як дитина, чию заповітну мрію здійснили через довгий час. Лисенко останні кілька днів не мріяла ні про що інше, як зустріти свого хлопця. Того, хто за півтора місяця став ближчим за інших. Того, хто щиро турбувався кожного дня і захищав. Таміла відчувала теплу долоню Юлія на своєму плечі, і одного дотику було достатньо, щоб жити далі.

Сліпою.

Безпорадною.

Не має значення, якою.

Головне — бути поруч із Юлієм.

— Ми й раніше бачилися, — ледве чутно мовить Юрій, сховавши долоні в кишені.

Тут і зараз ширма злітає назавжди. Та тоненька занавіска, яка розділяла дві половини одного цілого — Юлія та Юрія. Насправді ніколи й не було другої половини. Юрій вигадав собі новий образ, який повністю відрізнявся від нього колишнього. Не суворий, а м'який. Не байдужий, а дбайливий. Не самотній, а закоханий до втрати свідомості. Таким Ковтун подобався собі більше, але нутро в нього залишалося гнилим. Отруйне почуття провини точило його зсередини день за днем, поки Юрій не перетворився на ходячий труп.

Він для Таміли як розгорнута книга. Хочеш — закреслюй зайве. Хочеш — з м'ясом виривай сторінки. Юрій навіть не скрикне, бо заслужив у сто разів більше болю.

— Юрій? — букет випадає у Таміли з рук, і її голос звучить скрипкою. Тільки очі сухі, як піщаний берег, і долоні, що до болю вчепилися в коліна. Вона б роздерла шкіру до крові, якби стало хоч трохи легше. — Значить, увесь цей час зі мною був ти?

Таміла опускається навпочіпки, збираючи опалі пелюстки. Перед очима мигтить, і криваво-червоні бутони в'їдаються в очі. Таміла часто кліпає, проганяючи сльози, що зібралися в куточках очей, але дихати виходить через раз.

Колючка впивається в палець, і Лисенко кривиться від болю.

— Дозволь мені пояснити, — Юрко тягне руку до її долоні, але Таміла лише відчайдушно хитає головою.

Вона повзе до стіни, залишаючи за собою доріжку червоних пелюсток. Наче гарячі краплі крові падають на паркет. Їдкий запах забиває ніс, і Таміла рухається ще швидше. Під тремтячими пальцями плавиться дерево, залишаючи опіки на долонях. Таміла ще ніколи не підбиралась до смерті так близько. У неї голова розривається від спогадів.

Перший поцілунок зі смаком ранкової кави.

Перша прогулянка біля річки під вечірнім небом.

Перше освідчення в коханні, що запеклося на губах.

Лисенко ударяє потилицею об стіну, мов у маренні, і різко підривається на ноги.

— Що ти хочеш пояснити? — сердито цідить Таміла, мазнувши кулаком по губах. У неї очі горять, як у хворої, але в грудях глуха темрява. Коли її очі не бачили денного світла, було набагато легше. Дихати та жити. Тепер, коли з грудей видерли все живе, вона знову провалюється в темряву. Тільки цього разу виходу не знайти. Кінець всьому. Таміла штовхає його в грудну клітку, ковтаючи пекучі сльози. — Ти обдурив мене двічі. Ти вирішив приховати від мене те, що твоя сестра хлюпнула мені в обличчя кислотою. Ще й іншою людиною прикинувся, — вона до хрускоту стискає в кулаці сорочку Юрка. — Навіщо ти це зробив? Через співчуття?

— Я кохаю тебе, Таміло, — Ковтун падає перед Тамілою на коліна, і клапоть тканини залишається в неї на долоні.

— Ти був там і нічого не зробив, — Таміла навіть не дивиться в його бік. Знесилено обіймає себе за плечі, витягаючи докучний холод зсередини, і відступає назад. Її очі ніби товстою плівкою льоду затягнуті, але в лівому підребер'ї пожежа. Незабаром живого місця в грудях не залишиться, а Лисенко все не наважується його прогнати. Останні слова вириваються із надривом. — Ти дозволив своїй сестрі понівечити мене.

Юрій тягнеться до неї, обдираючи коліна, але Тамілі його жертви ні до чого.

— Повір, я не хотів цього, — Юрій сіпає Тамілу за штанину, наче цуценя вчепилося зубами. Він готовий піти за Тамілою до кінця, хоч у жерло вулкана з розбігу. — Вислухай мене.

— Я не хочу нічого слухати! — Лисенко зло блискає очима, смикнувши ногою. У її погляді вирує ненависть до людини, яка ще вранці була найголовнішою в її житті. У її голосі розливається зневага до того, хто був усім і в одну мить згаснув жменькою попелу в долоні. Вона справді зараз готова вдарити, роздавити, знищити. — Я тебе ненавиджу, довбаний брехун! Я зараз же зберу речі та поїду звідси.

Ковтун піднімається з колін, обтрушуючи штани, і букет троянд летить йому в обличчя.

— Не треба, — він витягає колючку з пальця, розмазуючи кров. — Я сам піду.

Таміла затискає рота долонею і сповзає вниз по стіні. Коли за Юрком зачиняються двері, вона не стримує ридання. Кожна сльоза — як крапля крові, видавлена з її серця. Усе закінчилося, так і не розпочавшись. Кохання, яке наповнювало життя змістом. Щастя, яке вихором піднімалось у грудях. Коли тобі зраджує найближча людина, вона ніби шматок серця вириває.

Здається, Юрій забрав ціле серце з собою, залишивши одне лушпиння.