Розділ 8.2

Таміла сіпається, як на сковорідці, поки їй розв'язують бинти. Операцію зробили ще три дні тому, але пов'язки дозволили зняти лише сьогодні. Лисенко не відчула особливої різниці. Перед очима, як і раніше, стояла темрява, тільки цього разу обличчя стягнули тугою тканиною. Вона ледве могла повернути шию. Але найважче було чекати, мучившись сумнівами. Зір повернеться чи ні? Операція допомагала не всім, і Таміла легко могла потрапити до списку «невдах.» Доля ніколи її не балувала, хоча у стосунках вона завжди відчувала абсолютне щастя. Як і зараз поряд з Юлієм, який подарував їй цілий світ за минулі півтора місяця.

Випадкових зустрічей не буває, і в кожній людині криється порятунок для іншої. Юлій врятував Тамілу, і та завдячувала йому багато чим, якщо не всім життям.

Час тече талою водою, але Юлія в палаті досі немає. Кожен новий шар бинтів злітає з очей Лисенко змією, що в’ється і жалить за голі ступні. Але вона тримається з останніх сил, тому що незабаром для неї та Ковтуна відкриється широка дорога. Її життя набуде не тільки сенсу, а й яскравих барв. Колір ранкового неба, сліпучі промені сонця, посмішка Юлія і теплі мамині руки. Її життя знову стане повноцінним, і тоді вже ніщо не підштовхне її до краю прірви.

— Таню, де Юлій? — Таміла нервово стискає і розтискає долоню, хрускаючи пальцями, і сонячне світло малює на її блідому обличчі химерні тіні. Колись вона знову побачить сонце. Може, просто зараз. Але важливішого, ніж Юлій, у її житті нікого немає.

Навіщо їй сонце, якщо поряд не буде кохання всього її життя?

— Він дзвонив пару хвилин тому, — Тетяна погладжує плече сестри, але та переживає ще сильніше. Спокійний голос Тані тривожить її вируючу кров, здіймаючи бурливі хвилі. — Сказав, що затримується у заторі.

— Я не хочу, щоб він пропустив цей момент, — голос Таміли помітно тремтить, і медсестра лише на мить опускає руку. Лікар Лисенко щось нашіптує їй на вухо, і дівчина повертається до пов'язок.

Кожен сантиметр палати просякнутий напругою. Таміла, яка ніяк не розбере, чого чекає більше, — зняття пов'язок чи приїзду Юлія. Таня, яка надто близька з сестрою, щоб залишити її саму. Батьків, які так довго бажали повноцінного, безтурботного життя для своєї доньки. Наступний постріл буде останнім, і патрони не холості. Коли стріляють у серце, б'ють на поразку.

Таміла відчуває уважний погляд лікаря.

— Не хвилюйся, ти зробиш своєму хлопцеві справжній подарунок, коли побачиш його обличчя, – лікар з посмішкою сідає поруч, накриваючи долонею руку Лисенко. Але гарячкове тремтіння не минає. Воно пробиває кожен куточок її шкіри, кожен м'яз, кожну жилу. Тому що холод самотності страшніший за хворобу. Таміла стільки разів тонула у його крижаних водах, що наступного удару просто не перенесе.

Їй потрібна лише одна людина тут, коли пов'язки спадуть з її очей.

— Доню, нічого страшного не станеться, якщо він трохи запізниться, — мама схвильовано переглядається з батьком, і Таня проводжає її погляд коротким кивком. Кожне слово, кинуте у бік Таміли, заганяє голку під шкіру. Тому що вона розгублена, розчавлена, розбита. Не вдається зосередитись на одному, коли на обличчі тріщать бинти.

Ще один тріск — і в Таміли вибухне голова.

Ще один тріск — і її майбутнє розсиплеться жменькою попелу.

Ще один тріск — і темряву змінить світло, сліпуче і гаряче.

Аби в світлі нового дня поруч був Юлій. Інакше ніщо не має сенсу. Ні її зір, ні її почуття, ні її майбутнє.

— Мабуть, ви маєте рацію, — Таміла намацує на очах останній шматок бинта. — Я вже скоріше хочу позбутися цих пов'язок.

— Залишилося зовсім небагато, — медсестра одним легким рухом знімає пов'язку, і по повіках Лисенко ніби вогонь прослизає. Точними мазками, обдаючи полум'ям вії, проникаючи в глиб темряви, щоб роздерти на шматки.

Тамілі треба витримати це, щоб повернути справжню себе. Вона повільно розплющує очі, і переривчасте дихання сестри б'є по обличчю. Тамілі так страшно розплющити очі повністю.

Вона має в руках цілий світ, бо темрява більше не лякає. Її життя зійшлося в одній людині.

— Таміло, не мовчи, — Тетяна трясе її коліна, а Таміла невідривно дивиться в один бік.

На її обличчі холодна блідість струмує, але емоції топляться під шкірою. Страх випустити соломинку та піти на дно. Гіркота самотності, що видирає горло наждачним папером. Радість зустрічі з новим світом, живим та світлим. Раніше Юлій був її світлом, а тепер Таміла побачить кожен відтінок, кожну тінь, не розсічену пітьмою.

— Я тебе бачу, — ледве чутно шепоче Лисенко, сфокусувавши погляд на обличчі сестри.

— Що? — Таня обережно ступає вперед, скуйовдивши волосся мокрою долонею.

Таміла першою кидається в її обійми. Міцні, рвучкі, гарячі. Проводить долонею по спині сестри, і серце прискорює біг. Неможливо описати словами щастя, яке злітає у грудях, коли ти повністю відчуваєш рідну людину. Тон її голосу, запах та гучність кроків. Але коли ти бачиш її обличчя, все змінюється. Тобі не треба вгадувати емоції, коли всі вони як на долоні. Таміла сумувала за своєю сестрою, ніби не бачила її цілу вічність.

Але все ж вічність була прекрасною. Завдяки Юлію.

— Я вас усіх бачу, — Таміла посміхається ще ширше, сховавши обличчя у Тані на плечі. Тільки однієї людини зараз не вистачає поряд.

Протяг грюкає дверима, і силует хлопця зникає в коридорі. Юрій сповзає вниз по стіні, до болю стискаючи скроні. Якби він тільки міг розділити з Тамілою її радість. Якби він заслужив місце поряд із нею. Усе могло б скластися інакше.

Зараз би Юрій не відчував себе шматком лайна, розмазаним по стіні.