Розділ 7.2

Юрій довго розглядає своє відображення у дзеркалі, перш ніж Таміла з'являється у їхній спальні. Чорні дірки замість очей, що потонули в складках згорілої шкіри. Прозоро-бліді губи, покусані до крові. Покроєне зморшками чоло. Він смертельно втомився почуватися самотнім, але поруч із Тамілою перебувати все важче. Дихати через раз, ковтаючи задавлені схлипи, і майже невагомо торкатися рукою, щоб не видати тремтіння в пальцях. Лисенко його дуже добре знає, щоб вірити казкам. Про завали у навчанні, про зіпсовані стосунки з батьками та про виснажливі репетиції. Для того, щоб відчувати кохану людину, зір не потрібен.

Потрібні лише сильні почуття, які поглинають кожен куточок твоєї душі. З ними ти слабкий і водночас сповнений запалу торкнутися небесних вершин. У Юрія так щодня – з крайнощів у крайнощі. Він п'яний від кохання до Таміли, але думки про сестру, яка в'яне за ґратами, не дозволяють спокійно дихати.

Таміла обережно зачиняє двері і навпомацки рухається до ліжка. Їй не треба бачити, щоб відчути. Ковтун вже давно чекає на неї тут.

— Таміло, нам треба серйозно поговорити, — Юрій повертається до Таміли, підібгавши ноги під себе. В очі вперто не дивиться, як дитина, що наробила шкоди, але затягнене мовчання вже давно висить на шиї зашморгом. Один поспішний ривок — і життя закінчиться за мить. У тому вузлі, зав'язаному його руками і затягнутому намертво.

Клубок у горлі заважає говорити, але Юрій надто довго готувався до цієї розмови.

— У мене теж є для тебе декілька важливих новин, — Лисенко з нервовою усмішкою ловить його долоні і залишає на зап'ясті легкий поцілунок.

Її усмішка не схожа на жодну з тих, які Юрій бачив раніше. Кутаста, коротка, різка. Мов помах пташиних крил. Навіть не встигаєш уважно її розглянути, як губи стуляються в тонку лінію. Таміла намагається пояснити своєю усмішкою те, що підносило її високо над землею цілий день. Вона ледве дотерпіла до вечора, заштовхуючи всередину поїзд емоцій, що летить на божевільній швидкості.

Говори.

Зривай усі греблі.

І щастям збивай, як лавиною.

— Щось трапилося? — Ковтун притягує її за плечі, але усмішка розкривається на Тамілиних губах ще яскравіше.

Юрій міцно стискає її плечі, зарившись носом у чорне волосся. По хребту скаче табун мурах, і він слухає тихий сміх Таміли. Лисенко надто збуджена сьогодні. Мабуть, зустріч із друзями не минула даремно. Тільки Юрій боїться зовсім іншого.

Таміла боїться розклеїтись у Ковтуна на очах, тому й прощається з усмішкою. Страшно навіть думати про таке.

— Можна й так сказати, — Таміла обводить гарячими долонями його обличчя, і Юрій тремтить від м'яких дотиків. Зуб на зуб не потрапляє, а в очах вихориться чорне болото, з якого не вибратися живим. Напевно, було б простіше, якби хтось інший розповів Тамілі правду. У Ковтуна ніколи не вистачить сил видавити з себе прокляті слова. Таміла розправляє змокле волосся Юлія й нахиляється до його вуха. — Ти тільки не хвилюйся.

Тихий шепіт огортає шкіру оксамитом, і Ковтун розм'якає в її руках.

— Коли ти просиш, щоб я не переживав, я переживаю ще більше, — бурмоче він із заплющеними очима і притискається до Таміли ще ближче.

Коли темрява одна на двох, дихається легше.

Коли дотики одні на двох, у грудях тепло.

Коли кохання пов'язує намертво, труднощі не страшні.

Але хіба обман коханої людини не найстрашніший злочин?

— Дівчину, яка облила мене кислотою, вчора посадили, — без тіні посмішки вимовляє Таміла, і Юрка наче ударом струму відкидає на ліжко.

Він піднімає очі до стелі, і білі плями розповзаються над головою. Як кучеряві доріжки диму. Запах сажі забиває ніс, бо в Ковтуна серце горить. Він розламав його на дві частини, коли зустрів Тамілу. Одна половина належала сестрі, як і раніше, тому що вона була його продовженням, його надією та підтримкою. Іншу половину віддав Лисенко за умовчанням, бо та більше за інших потребувала його кохання.

Кохання, що зародилося на уламках чужої долі. Чи це була доля Ковтуна теж?

— Я знаю, — цідить Юрій, до крові прокусивши кулак.

— Звідки? Тобі Таня розповіла? — Таміла гарячково трясе його руку, але Юрій не піднімає голови. Свердлить погаслим поглядом стелю, мружачись від сліз. Він має бути сильним заради Таміли, як та одного разу стала заради нього. — Хоча не має значення, це ще не всі новини.

Ковтун різко піднімається, і сльози в очах висихають майже непомітно. Лише гіркий присмак залишається в роті.

— Ти мене лякаєш, — його голос ріже холодним металом, але Таміла думає про щось своє.

Сьогодні його навряд чи щось засмутить. Він забуває про все на світі, коли згадує ранкову зустріч. Досі долоні сверблять від хвилювання. Досі прокручує на повторі кожне слово.

— У кращого друга Тані є приватна клініка в місті, — нерішуче починає вона.

— І що? — Юрій протирає мокрі очі, і його питання звучить помітно байдуже.

У Лисенко мороз пробігає шкірою. Вона неспокійно стискає покривало в долоні, і нігті впиваються в атласну тканину. Здавити трохи сильніше — і волокна потріскаються в руках. Залишиться лише решето порваних ниток. Прямо як на сітківці її очей. Але бачити набагато безпечніше, ніж відчувати серцем. Коли перед очима стоїть темрява, інші почуття загострюються. Біль паралізує все тіло, і втекти від нього неможливо.

Юлій ніколи не завдавав Тамілі болю, і та може не витримати такого удару.

— Таня записала мене на прийом до кращого окуліста в місті, — Таміла вбирає прискорене дихання Юлія кожним сантиметром шкіри. — Вона сказала, що пацієнтам із моїм діагнозом уже робили операцію, яка допомогла повернути зір.

Ковтун піднімається з ліжка, уперши долоні в боки.

— Як це? — він скидає з чола вологий чубок, і в грудях здіймається лютий вогонь. Язики полум'я плескають по ребрах, і Юрій насилу тримається на ногах. Він із останніх сил хапається за кут комода, і долоня Таміли несподівано накриває його плече.