Розділ 7.1

У суді ухвалюють вирок не лише тим, хто сидить на лаві підсудних. Судять ще й тих, хто підтримує їх у залі. Тих, без кого їхнє життя не має сенсу. Тих, хто дбає і допомагає щодня, жертвуючи собою. Найближчих, найулюбленіших. Поки не винесено вирок, вони забирають біль та розпач. Коли все закінчується, в останніх словах судді догорає частина серця. Покарання потрібно нести із залізною витримкою, але самотужки це майже неможливо.

Зал заповнює мертва тиша, і лише погляди чотирьох людей кричать про нестерпний біль без слів. Батьки Наді, її брат та Сашко. У них не буде шансу вийти із зали живими.

Суддя піднімається, щоб зачитати вирок.

— Визнати Надію Ковтун винною у скоєнні злочину та призначити покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі.

Юрій не пам'ятає, коли суддя перестав говорити. Пам'ятає лише суворий погляд батька та мамині сльози. Вона знепритомніла, коли Надю в наручниках виводили із зали. Юрко, здається, втратив себе. У грудях щось із тріском обірвалося, і він заплющив очі. Чорна завіса не зникала, вона розросталася глибокими ямами, і Ковтун падав у кожну з них, збиваючи коліна до крові.

Юрій помічає, як Сашко витирає долонею сльози, і один короткий рух його руки приводить до тями.

— Що ти тут забув? — він ловить Шаповала за лікоть і веде до кінця коридору. Туди, де їх ніхто не побачить та не почує.

Сашко неохоче плететься за ним, намагаючись вирвати руку. Юрій утримує мертвою хваткою, й отруйна злість спалахує під кінчиками його пальців. Як дрібні іскри, що здіймаються блискавками над головою.

— Яке тобі діло? — Саша різко смикає рукою, і Ковтун майже б'ється потилицею об стіну.

Один сантиметр, що відокремлює його від нової дози болю. Здавалося б, посудина всередині переповнена, але крапля за краплею плескається на поверхні, піднімаючи руйнівну бурю. Коли кров вибухне фонтаном, Юрій втратить свідомість.

— Хотів особисто переконатися, що засадив мою сестру за ґрати? — з їдкою усмішкою цідить Юрко, схрестивши руки на грудях. Його очі затягнуті прозорою плівкою сліз, і якщо оболонка лусне, Ковтуну вже не повернутись до початку. Він не буде таким, як раніше. Поки сльози палять очі, він живий. Але без сестри Юрій почувається роздертим навпіл. — Це ж ти вмовив її піти в поліцію?

Його жалібний голос змушує Сашка здригнутися.

— Мені здається, тобі час вибрати один бік, — він дивиться почервонілими очима, і Ковтуну не хочеться бачити тугу в його погляді. У нього в грудях нічого не залишилося, окрім пустелі. І все через нього, через Шаповала. Саша тільки обводить його уважним поглядом і підходить до вікна. — У тебе не вийде рятувати сестру й одночасно зустрічатися з дівчиною, яку вона облила кислотою.

Юрій смугує її спину гарячим диханням, але Сашко не рухається з місця. Він тільки розглядає хмари, що пливуть у небі, і обіймає себе за плечі. По шкірі гуляє мороз, ніби зимовий вітер заліз у коридор крізь відчинене вікно. У Саші таке відчуття, ніби в грудях все затягнуло товстим шаром льоду. Ні почуттів, ні образ, ні жалю. Тільки ненависть до самого себе, як вічне прокляття.

Він занапастив життя стількох людей.

— Ти стежив за мною? — Юрко сердито шипить йому в шию, і Шаповал повільно повертається.

Очі в нього вже не червоні, а запалені, як у хворого собаки. Ковтуну найменше на світі хочеться його жаліти. Сашко знищив його сестру, залишив Тамілу в біді. Йому немає виправдання, який би жалюгідний вигляд він зараз не мав.

— Яка різниця? — він робить крок уперед, залишаючи відбиток на килимі. — Я знаю, що Таміла тебе кохає.

— А ти його кохаєш? — Юрій тицяє йому кулаком у плече. Так сильно, що чує стукіт кісток. Так люто, що капіляри лопаються.

Юрій — як суцільна відкрита рана. Йому не вистачить сил ударити, бо може захлинутися власною кров'ю. Але серце кровоточить, коли він згадує Тамілу. Її бідолашну Тамілу, яка так багато витерпіла, яка покохала його так само сильно. Їм не можна розлучатися, бо дах поїде в обох. Інакше життя закінчиться у той момент, коли вони опиняться на різних берегах.

Сашко дивиться на нього зверху вниз, ніби перевіряє на міцність. Витримає чи ні?

— Не хвилюйся, я не розповім їй, що твоя сестра облила її кислотою, — Шаповал по-дружньому ляскає його по плечу і йде вглиб коридору. Йому нестерпно тут перебувати, бо десь за стіною тримають Надю. Сашко приніс їй занадто багато горя. Спогади про Лисенко викликають ледь відчутне тремтіння в грудях, але Саша ніби не помічає нічого. Тільки крок за кроком рухається вперед. — Я не завдам їй ще більшого болю.

Чому Шаповал завжди ранив тих, кого любив?

— Тоді навіщо ти сюди прийшов? — Ковтун за два кроки наздоганяє його й хапає за комір сорочки. — Хочеш, щоб я повірив, що твої сльози в залі були щирими?

Сашко не пояснить, звідки взялися ті сльози, але їхня гіркота досі обпікає горло. Бо найболючіше відпускати минуле, яке так довго ходило за тобою слідком.

— Мені нічого не треба ні від тебе, ні від Таміли, — Шаповал нервово ковтає, і його серце вперше за довгий час подає ознаки життя. — Я просто хочу, щоб ти знав. Я не хотів, щоб так вийшло, — Сашко прикриває очі всього на мить і різко задирає підборіддя. — Мені шкода, що Надя наламала дров через мене.

Юрій відпускає його та ховає руки за спину.

— Добре, що ти це розумієш, — киває він, упершись поглядом у Сашкову пом’яту сорочку. — Вона кохала тебе з чотирнадцяти років, і куди її привело це кохання? У в'язницю?

Шаповал затискає рота долонею, ковтаючи клубок сліз у горлі. Юрко дивиться на нього, як на шматок лайна, але Сашка зачіпає інше. Адже він і справді був щасливий із Надею, і та б ніколи в житті не кинула його заради когось іншого. Хто знає, що б сталося, якби Таміла не заблукала в його кафе. Може б, вони з Надією зійшлися б знову.

Завищені вимоги потрібно встановлювати собі, а не виснажувати інших.

— Пробач мені, — Сашко йде геть, ховаючи безпорадні сльози.