Розділ 7

Таміла нервово стукає по шкіряній оббивці дивана, щоб заглушити цокіт годинника. Кожен рух секундної стрілки віддає ударом молота в скронях. Вона ненавидить гнітючу тишу, бо самотність ще страшніша за темряву. Коли поряд звучить чийсь рідний голос, Таміла майже забуває про те, що не бачить. Головне, що вона може тримати людину за руку, обіймати її за плечі. Головне, що вона, як і раніше, відчуває смак гарячих поцілунків і запах парфумів. Вона до дрібних деталей вивчила тих людей, які постійно поруч. Але Юлія немає вже кілька годин, або Таміла просто загубилась в часовому павутинні. Лисенко більше не могла тримати Таню біля себе, тому що кількість її відгулів вийшла за рамки розумного, коли та доглядала сестру в лікарні.

Юлій так і не зателефонував з того часу, як пішов рано-вранці. Їхній дім перетворювався на пустку, коли Таміла залишалась в ньому сама. Вона не відчувала широкого простору і світла, яке оселилося в кожному куточку. Тільки гнітючі стіни і гіркота, що скрипить у грудях. Таміла так багато не знала про людину, яку покохала більше за життя.

Клацання вхідних дверей змушує Тамілу підскочити на дивані.

— Юлію, де ти був? — Лисенко озирається на всі боки, прислухаючись до шелесту його штанів. Нервові кроки Юлія свинцем стукають у вухах, і Таміла ніяк не може сконцентруватися. Вона звикла до бурі емоцій, що виходить із серця коханого. Вона звикла поглинати його спокій, як оксамит вечірньої річки.

Юрій кидається по кімнаті, піднімаючи в повітрі крихітні порошинки. Він довгий час не наважується підійти до Таміли, і та лише злякано стискає долоні в кулаки. У нього мурашки бігають по спині, але Лисенко терпляче чекає.

Їй необхідно почути голос Юлія.

— Вибач, що залишив тебе саму, — Юрій припадає до її ніг, обійнявши за коліна, і бурмоче майже нерозбірливо. У горлі тріщить ланцюг сиплих схлипів, і Таміла тягне руки до його обличчя. Пальці тремтять, але її долоні безпомилково знаходять голову Ковтуна. Торкаються до змоклого чубчика і гладять щоки, що налилися вогнем.

Юлій плаче. Під пальцями Таміли котяться гарячі горошини.

— Не хвилюйся, Таня ночувала у нас, — Таміла з'їжджає з дивана і вдаряється колінами об підлогу. Тремтячі руки Юлія не відпускають її плечі, і Таміла ледве стримує сльози. У неї зараз серце розірветься від страху. — Ти в порядку?

— Мені так багато потрібно тобі сказати, — схлипує Юрій, заплющуючи очі, — але я не можу.

Йому ніяк не вдається зупинити безконтрольний потік сліз, і грудна клітка огорнута пожежею. Він із останніх сил ковтає повітря, але розпечене вугілля роз'їдає стінки серця. Ковтуну хочеться померти прямо зараз, у Тамілиних ногах. Іншої смерті він не заслуговує.

— Що трапилося? — Таміла стирає подушечками пальців його сльози і притягує до себе. — Ти весь тремтиш.

Юрій не тремтить, а розсипається на частини в її руках. Він втратив усе, що було для нього дороге, щоб бути зараз тут. Перебувати поряд з Тамілою щодня, щохвилини, щоб кохати по-справжньому. Заради кохання багато хто жертвує навіть життям, а Ковтун лише обміняв свободу сестри.

Наді світить термін, і він нічим не може допомогти їй. Хіба що… піти за нею і залишити Тамілу?

— Пробач мені, будь ласка, — Юрій поривчасто цілує її повіки, щоки та губи. Смак сліз обпалює отрутою, але Лисенко віддано приймає кожен дотик. Аби Юлію полегшало. Аби він розповів їй правду.

Що його гризе?

Що змушує його страждати?

Що відштовхує його від Таміли і все одно вертає назад?

— За що ти просиш вибачення? — Таміла розгублено шепоче йому в губи і міцно обіймає за шию.

Господи, у нього серце так б'ється. Ще один удар — і нищівний вибух укриє уламками їхній будинок.

— Ти маєш бути з тим, хто буде гідним тебе, — Юрій відштовхує її до дивана і відвертається, ковтаючи сльози.

— Не кажи нісенітниці, я кохаю тебе, — Таміла простягає йому руку, але лише холод самотності облизує долоню. Ковтун зовсім поруч і водночас далеко. Тримається рукою за кут журнального столика, упершись чолом у скло, і здавлено мовчить. У нього груди ходором ходять, але пальці лише знесилено дряпають підлогу. Рука Таміли відчайдушно падає вниз, і Юрій піднімає погляд, сповнений сліз.

— Я так сильно кохаю тебе, Таміло, — Юрій повзе до неї на колінах і міцно хапається за її руку. — Я не зможу без тебе.

Грудну клітку роздирають ридання, і Таміла тихо гладить його по голові. У неї теплі долоні та звичний ритм серця, яке б'ється в унісон із коханим. Лисенко ніколи не прожене його, доки не дізнається правду. А Юрію не вистачить мужності залишити її добровільно.

Як йому обирати? Між сім'єю та коханням, якого ніколи не було в його житті. До зустрічі з Тамілою.

— Тихіше, заспокойся, — Таміла м'яко проводить рукою по його спині, і остання сльоза Ковтуна падає їй на плече. — Я з тобою.

Нехай Юрій краще помре, але від Таміли він не відмовиться. Ніколи.