Розділ 6.1

Юрій наливає міцну каву, яку терпіти не може, а Тамілину чашку наповнює трав'яним чаєм. Кава повинна прибрати залишки недосипу з його пом'ятого обличчя. Хоча зараз йому потрібніший запашний пучок трав, щоб заспокоїтися і провітрити голову. Інакше окріп опиниться у нього на штанях, і в них з Лисенко стане ще більше спільного. Опіки на тілі. Які Тамілі майстерно приховали пластичною операцією, а у Юрка шрами вросли в грудну клітку з коренем. Це нескінченні рани від пережитого болю. Через сестру, через батьків, через усіх. Тільки з Тамілою йому незвично спокійно та затишно, але їхні стосунки не протягнуть надто довго.

Один удар гіркою правдою — і почуття розійдуться по швах. Колись Ковтун переживе і їхній розрив, але зараз думки про це душать за горло слизькою рукою.

Не можна чіплятися з останніх сил.

Не можна сподіватися на щось.

Не можна кохати.

— Ти сьогодні якийсь напружений, — Таміла відпиває ковток трав'яного чаю, навпомацки знаходячи долоню Юрка на дивані. У нього так тривожно тремтять руки, що в Лисенко мороз по шкірі. Вона уже давно помічає дивацтва Юлія, але боїться піддаватися параної.

Тамілі знову здається, що від неї щось приховують. Аби не колишню дівчину-психопатку, яка може позбавити її слуху чи ще якоїсь життєво необхідної функції організму. Таміла знає Юлія не так давно, щоб жертвувати заради нього чимось. Але чомусь її не покидає відчуття, що вони вже давно знайомі.

Вони з Юлієм такі близькі, що аж страшно. Коліна тремтять від гострого бажання відчувати його поруч. Саме відчувати, а не бачити.

— Тобі здалося, — Юрій залпом відпиває пів чашки і чортихається крізь зуби, висунувши обпалений язик. У нього все гірше виходить обманювати Лисенко, але на почуття його внутрішнє напруження ніяк не впливає. Вони ростуть, заповнюють собою кожен куточок його серця, і Юрій хапається за кожен день з Тамілою, як наркоман за нову дозу. Він скоро перетвориться на шизофреніка з патологічним страхом втратити Тамілу.

Потрібно закінчувати з цим. Потрібно розповісти Лисенко правду чи кинути її добровільно. Обидва варіанти гірші за шибеницю.

— Ти лукавиш, я ж відчуваю, — Таміла тулиться до плеча Юлія, міцно стиснувши його долоню у своїх руках. У неї теплі руки та серце. Юрій не заслуговує й краплі її уваги, а кохання і поготів. Таміла прив'язана до нього, і тільки сліпий цього не помітить. Дивно, що саме сліпа вплуталася в цю брудну гру. Тому що Ковтун справді брудний. — Розкажи, що тебе непокоїть.

— Це пов'язано з моєю сестрою, — Юрій засмучено зітхає і притягує Лисенко до себе за плечі. — Вона зараз далеко, і я не знаю, що з нею.

Його голос розсипається жменькою попелу, і біль запікається на зап'ястях. Як краплі отрути, що в'їдаються в шкіру. Хочеться роздерти до крові, щоб прогнати проклятий свербіж. Але рана в Юрка смертельна, і короткочасною ніжністю її не вилікувати. Йому потрібно точно знати, що Таміла буде поряд завжди. Інакше ніяк.

Але це неможливо.

Це ніколи не станеться з ними.

— Тобі її бракує? — Таміла муркоче йому в шию, розгладжуючи долонею скуйовджений чубчик. Її чіпкими пальцями можна зашивати рани, але тягар минулого ніколи не позбавить Юрка болю. Ні зараз, ні через місяць, ні через десять років. Він звинувачуватиме себе все життя, коли щоранку, прокидаючись, бачитиме поряд обличчя людини, яка постраждала через Надю. Це ніби іржавою голкою колупатися в рані, що затяглася.

Надя в іншому місті, і вона навряд чи повернеться колись назад. Але Ковтун не хоче боятися, що Тамілі розкажуть правду.

— Вона — моя молодша сестра, — Юрій до болю кусає кулак, міцно заплющивши очі, — і я звик захищати її.

Ковтун не врятував сестру лише раз, але шанс врятувати Тамілу ще є. Обрубати всі канати, спалити мости та засипати дороги. Поставити крапку тут і зараз, щоб навіки позбавити Лисенко людей, які зраджують і завдають болю. Вона заслуговує на світле життя поряд з людиною, яка розкриє її найпотаємніші сторони й поверне бажання жити.

Жити, а не існувати.

Жити, а не адаптуватися.

Жити, а не тікати геть від кохання.

— Як мене? — Таміла широко посміхається, і Юрій ловить її посмішку кінчиками пальців.

Легкі, м'які доторки віддаються печінням у грудях, і Ковтун відкидає змоклий чубчик назад. Таміла міцно стискає його долоню, не залишаючи шляхів для відступу. Насправді вже пізно тікати, бо Юрій так міцно у ній. У її волоссі кольору молочного шоколаду. У її вкрадливій посмішці. У її уважних руках.

Юрій ніколи нікого так не кохав.

— Мабуть, — тихо хмикає і відвертається. — Я захищаю тих, кого люблю, бо дорожчих за них у мене нікого немає.

— Ти любиш мене? — раптом серйозно запитує Таміла, відпустивши його руку. Вона бере в долоні чашку, дрібними ковтками допиваючи трав'яний чай, але тремтіння в пальцях не минає. Лисенко збентежено кусає губу, і Юрко відчуває жар її тіла крізь штани. — Вибач, некоректне питання.

Таміла довго копошиться з чашкою, не знаходячи для неї місця на столі. Тільки нервово плескає долонею, а Ковтун тихо за нею спостерігає. Він чомусь завжди заспокоюється, коли Таміла втрачає контроль над своїми почуттями. Коли в кожному куточку її тіла коливається збентеження, чисте і невловиме, Юркові хочеться схопити Лисенко на оберемок і відвезти на край світу. Там, де вони будуть лише вдвох.

Тільки як забути про те, що зробила Надя? Де зараз його сестра?

— Не кажи дурниць, — Ковтун видихає їй прямо в губи. — Це правда, я кохаю тебе.

Він обережно торкається Тамілиних губ, ніби боїться її поранити. Тільки передає смак свого кохання, незміцнілого і всепоглинаючого. Юрій з останніх сил хапається за комір її блузки, притиснувши Тамілу до спинки дивана. Гаряче дихання червоним полум'ям обпалює губи обох, але вони не здаються.

Тамілі здається, ніби за чорною стіною вона бачить проблиски світла.

— Ти найкращий, — шепоче вона зірваним голосом і знову цілує.