Розділ 5.2

Надя тупцює перед дверима поліцейської дільниці, засунувши руки в кишені. Потай поглядає на Сашка, який причаївся в неї за спиною, і прокручує в голові правильні слова. Їй навряд чи так швидко повірять після ідеального алібі, озвученого в кабінеті слідчого понад місяць тому. Тоді вона була переконливою в кожному слові, кожному погляді, і жоден м'яз не здригнувся на її обличчі, коли погляд поліцейського поцілив у її обличчя. Надя вигадала цілу історію, як вона повезла батьків на пікнік за місто, і приплела свого брата для більшої переконливості. Не було до чого причепитися.

Зараз Ковтун доводиться на ходу складати шматочки того проклятого дня, щоб розповісти історію від початку до кінця. Як попросила друга з хімічного факультету дістати сірчану кислоту. Як підслухала розмову Таміли й дізналася, до якого магазину вона поїде по вино для романтичної вечері. Як умовила брата відвезти її на інший кінець міста в цей магазин. Чомусь спогади були невиразними, ніби її мозок блокував пережиті в той день емоції. Страх, жага помсти та порожнеча.

Коли Таміла впала навколішки, затиснувши долонями обпалене обличчя, Наді здалося, що вона нічого не відчула. Ні радості, ні жалю. Але через кілька годин вона перетворилась на шматок лайна, який бездумно штовхали всі, кому не лінь. Тільки того вечора в її кімнаті нікого не було. Тільки думки в її голові, що нападають з усіх боків розлюченими собаками. Вони б розірвали дівчину на шматки, якби в спальню не зайшов Юрій, щоб вправити мозок сестрі.

Юрко так і не зміг домогтися від Наді зізнання в поліції, але він зробив набагато більше, ніж думав. Він показав сестрі, що за стіною помсти та болю існує інше життя. У якій любов не потребує пояснень та доказів. Коли ти любиш, ти заслуговуєш на повагу. Коли ти любиш, ти не мусиш боятися своїх почуттів. Але головна істина проста, як світ: за кохання борються, але не ціною чужого життя. Ти любиш не тому, що комусь завдячуєш. Коли кохання минає в одного, інший не повинен намагатися відправити в море затонулий корабель.

Той, хто потягнув їхні стосунки на дно, стоїть у неї за спиною, а Надя бажає лише одного — щоб сьогоднішня зустріч із Сашком стала останньою.

— Не дивись на мене так, — Шаповал скидає з голови капюшон худі і піднімається на одну сходинку вгору. — Ти знаєш, що робити.

Надя прикриває очі, втиснувши голову в плечі. Небо сьогодні затягнуте хмарами, як сизою завісою диму. Дощ мрячить ще зранку, і кожна крапля, мов серпом, січе по шиї. Довгі подряпини потопають за коміром її білої блузки, і Ковтун щільно стискає зуби.

— Ти кохав мене хоч колись? — раптом питає вона тихо.

— Зуби мені не заговорюй, — Сашко з силою підштовхує Надю до дверей, схопивши за плечі. Голос у нього пронизливо-холодний, як вітер, і від кожного слова в роті залишається присмак сажі. Не в цю людину Ковтун закохалась п'ять років тому. — Заходь всередину.

Надя перегороджує двері спиною, і вони ледве не зіштовхуються лобами. У Шаповала вена пульсує на лобі, а в очах вирує шторм. Чорні густі брови, як зграя воронів, викльовують очі й вчіплюються в живе тіло. Надя й раніше помічала, який у Сашка небезпечний погляд. Мабуть, його небезпекою й сама заразилась.

— Просто дай відповідь, — наполягає вона.

— Ти була моїм першим коханням, — Шаповал випадково зачіпає її плечем і зупиняється поряд. Якщо хтось виходитиме з дільниці, вони обоє опиняться на асфальті. Ковтун сіпається всім тілом, коли дверна ручка врізається між хребців. Фізичним болем не перекрити те, що спалахує всередині. — У мене були різні дівчата, але я ні з ким не зустрічався довше, ніж місяць. Тоді мені не потрібні були серйозні стосунки, — Сашко зі слабкою усмішкою стирає мокрі доріжки з рукавів. — Ти мені одразу сподобалась, але я не наважувався зробити крок. Ти була ще дитиною, і наші батьки дружили. Що б сказав твій батько, якби дізнався, що я спокусив його дочку? — Надя дивиться на проїжджу частину, і горло пронизує гіркотою. Наче її серце пробили колеса машин, що проїжджали повз. Нічого не залишилося, тільки згнила Ковтун та купка попелу в долоні. Шаповал клацає пальцями перед її обличчям. — Гей, ти чого зависла?

Надя мовчки відчиняє двері й ковтає самотню сльозу.

Небо проясняється, випускаючи бутони сонячного світла. Наче хтось малює картину сріблясто-жовтими фарбами. Сірі розводи хмар і сонячна смуга, що густими хвилями розтікається по небу. Дощові краплі перлами застигають на асфальті, і вулиці знову рясніють перехожими. Місто оживає, коли люди поспішають у своїх справах. Тільки Таміла не знає, який сценарій у них із Юлієм запланований на сьогодні.

— Куди ми їдемо? — Таміла перекрикує вітер, що шумить у вухах, і міцніше притискається до спини Юлія.

Лисенко ще ніколи не каталася на мотоциклі. Сліпою вона навіть підходити боялась до будь-якого транспортного засобу, не те що мчати на повній швидкості. Коли адреналін в крові зашкалює і вітер б'є в обличчя. Не має значення, що веде Юлій. Таміла відчуває серцем кожен кілометр, який вони долають, ніби маленькі голки проникають під шкіру. Але страх змінюється щемливою теплотою в кінчиках пальців, і Таміла відпускає себе. Їй нема чого боятися поряд з Юлієм.

— Ти мені довіряєш? — Ковтун з усмішкою видихає їй на вухо, і в Таміли мурашки розбігаються по шиї.

— Ти знаєш відповідь.

Тамілі не треба нічого говорити, тому що вона день за днем слідує за Юлієм. Слухає його голос і беззастережно підкоряється почуттям, від яких у грудях так тісно. Чекає кожної нової зустрічі сильніше за попередню і засмучується, коли Юлій затримується на репетиції. Вона уже не уявляє свого життя без цього хлопця. Хіба вона спроможна не довіряти йому?

— Вчора відкрилася виставка музичного мистецтва, — Юрій зупиняється на світлофорі і ловить долоню Таміли, укладаючи її до себе на коліно. Під його пальцями народжується електричний струм, і так сильно тягне їх поцілувати. Ковтун не дозволяє собі зайвого, щоб не втратити куточок уявного щастя.