Розділ 4.2

Юрій розглядає порвану блузку Наді й невдоволено хитає головою. Дівчина лише сором'язливо відводить очі, як школярка, яка отримала погану оцінку. Тільки Наді вже дев'ятнадцять, і вона закінчує перший курс в університеті, а не вчиться в школі. Здавалося б, кмітлива дівчина, яка повинна приймати рішення самостійно, а насправді виросла зіпсована дитина, яка тягла до рук все, що в неї намагалися відібрати. Починаючи з ляльки в дитинстві й закінчуючи хлопцем у старшій школі. З Сашком її стосунки розвалилися саме через це. Ковтун вимагала надто багато уваги й не хотіла ділити його з іншими. Наче Саша був її власністю. Надя навіть зараз поводиться, як поранена пташка.

У житті все набагато страшніше. Ковтун б'є по слабкому місцю, легко стираючи чужі життя на порох. Юрій уперто чекає того моменту, коли прорве греблю, і совість сестри прокинеться. Надію накриє лавиною болю, але навіть найстрашнішу бурю не страшно пережити заради того, щоб небо над головою прояснилося.

— Що це таке? — Юрій торкається великим пальцем порваного комірця, і Надя різко відвертається.

Невже їй теж колись буває боляче?

— Сестра твоєї нової подружки постаралась, — Надя обнімає себе за плечі, і ґудзики падають на підлогу. Їдкий голос сестри нагайкою плескає по спині, і Юрій відступає до стіни. Йому майже нестерпно перебувати поруч з Надею з того часу, як та покалічила Тамілу. Йому важко повірити в те, що найближча людина, яка виросла в нього на очах, перетворилась на безжалісного монстра.

Напевно, Юркові було б зараз легше, якби Надя хлюпнула кислотою йому в очі, а не Лисенко. Юрій пережив тьму болю через сестру і нову дозу прийняв би терпляче. Очі не бачать — серце не болить. Здається, так говорять про кохання. Але в сім'ї теорія працює по-іншому. Коли рідна людина завдає болю, ти не шукаєш шляхів порятунку. Тому що страждання, які ти приймаєш, рівносильні порятунку іншої людини.

Ковтун звик рятувати, а не рятуватися.

— Якої ще подружки? — повертається він, здивовано примруживши очі.

— Таня доступно пояснила, що засадить мене до в'язниці, — Надя чухає почервонілу щоку і тисне зміїною усмішкою. У Юрія від її нахабної пики грудка нудоти до горла підкочує. Хочеться виплюнути, видерти з м'ясом смак слів, які він чує щодня. Її сестра не змінюється роками, бо визнати провину для неї те саме, що кисень собі перекрити. Надя нахиляється прямо до його обличчя, і Юрій сердито задирає підборіддя. — Зверни увагу, якщо в неї вийде, я потягну тебе за собою.

Ковтун штовхає сестру в плече так сильно, що Надя здирає спиною штукатурку. Біле марево крутиться в повітрі і заплутується в її волоссі. Вона змітає з долоні білі доріжки пилу і піднімає розгублений погляд. Невже під залізним панцирем ще залишилися живі емоції? Кожна біла крупинка — це частинка болю, що розростається повітряною кулею і вибухає в останній момент. Той біль, який ти відчуваєш під час вибуху, не описати словами.

Юрій обходить її та зупиняється за спиною.

— Яка ж ти змія, — шипить крізь зуби, часто кліпаючи, і притискається потилицею до холодної стіни.

Юрко надто довго вірив у метаморфозу сестри. Дива не сталося, але крихітний шанс достукатися до серця Наді словами ще мерехтить на горизонті.

— А ти думав, квіточки та подарунки врятують тебе від в'язниці? — Надя ковтає отруйний сміх, закинувши голову назад.

Юрій розпалюється ще більше, стискаючи кулаки від злості. Але йому не потрібні скандали на очах у сторонніх людей. За поворотом вимальовується вокзал, і влаштовувати виставу на радість перехожим він не збирається. У грудях щось із хрускотом надривається.

— Ти покалічила її, як ти не розумієш?! — несамовито волає Юрко, і Надя осідає на землю під тягарем його несамовитого голосу. Слова ллються киплячим потоком, як розпечена лава. — Ти хоч на мить замислювалась, як Таміла почувається? Що вона думає, коли розплющує вранці очі й бачить темряву? Що вона робить наодинці, коли поряд немає ні батьків, ні сестри? — Надя часто кліпає, схопившись за червону щоку, і боїться поворухнутися. Вона ще ніколи не бачила брата таким розлюченим. — Вона навіть до університету більше не ходить, бо боїться обтяжувати своїх друзів. Їй не потрібна доглядальниця. Їй просто хочеться жити по-людськи. Але у неї не виходить, — Юрій закушує губу і відвертається. Безпорадні сльози з’являються на очах. — Через тебе, через нас обох.

Надя піднімається на ноги, струшуючи бруд, що прилипнув до правої штанини. На ногах, що хитаються, підходить до брата й обережно торкається його плеча. Юрій досі тремтить, як у лихоманці.

— Звідки ти все це знаєш? — тихо питає Надя.

Вітер підхоплює її слова вгору, але Ковтун розбирає кожен звук. Кожну емоцію, замуровану у кожній літері.

— Якщо чесно, я буду радий сісти за ґрати разом із тобою, — Юрко шумно зітхає і відриває листок із куща. Так і його сестра рве йому нерви лист за листом, залишаючи голі гілки жалю. Може, він і не заговорив би з Надею по-дорослому, якби Таміла не постраждала. Вже пізно здогадуватися. Юрій піднімає руку до неба та викидає листок. — Тоді весь цей кошмар нарешті скінчиться, і Тамілі більше не доведеться водитись зі мною. Я не хочу, щоб вона до мене звикала, але й покинути теж не можу. Іноді мені здається, що вона щось із собою зробить, коли мене не буде поряд.

Ковтун впивається долонею в колючі гілки, і крапля крові бризкає на зап'ястя. Він знову і знову заплющує очі, сподіваючись позбутися кошмару. Але нічого не змінюється. Таміла досі не бачить, а Юрій мчить до неї щодня, наче на пожежу. Він ні чорта не контролює у своєму житті.

— Юр, ти… — вимовляє Надя ледве чутно. Голос у неї, як у хворої собаки, але старший брат не хоче дивитися їй в очі. Не зараз, коли в грудях поле, що вигоріло, розкинулося.

— Звалюй із цього міста, поки я сам не пішов у поліцію, — Юрій іде, не оглядаючись, і тільки дорожня сумка Наді з гуркотом падає на асфальт у нього за спиною. Він утомився боятися, але Тамілі більше ніхто не завдасть болю. Ні його сестра, ні Сашко, ні будь-хто інший. Юрко буде поруч, поки Лисенко його не прожене.