Розділ 4.1

— Досі не можу повірити, що ти подарував мені собаку, — Таміла гладить по спині руде цуценя, і дівчинка радісно виляє хвостом. Собачка не залишає Тамілу ні на хвилину, і вона не може стримати широкої посмішки. Вона відчуває лише її м'яку шерсть під пальцями, і шорсткий язик, коли дівчинка лиже їй руки. Хіба можна дарувати людині, яку знаєш пару днів, такі подарунки? — Ми знайомі менше тижня.

Юрій хрумтить яблуком у Таміли над вухом і розглядає її сяюче обличчя. Усе-таки він знайшов крихітний плюс у тому, що Лисенко не бачить. Юрко може відкрито милуватися нею в такі світлі моменти, коли та повністю віддається емоціям та сміється від душі. Дівчина насолоджується кожним моментом, ніби від реального життя її не відгороджує стіна темряви. Своїм серцем Таміла бачить набагато більше.

Таміла намацує склянку із соком на краю столу, і долоня Юрка не дає склянці впасти.

— Луна супроводжуватиме тебе, коли мене не буде поряд, — він м'яко піднімається пальцями до її зап'ястя, і Таміла злякано завмирає. Її обличчя стає блідим, і долоня міцно хапає склянку. Вона знову і знову ловить чіпкий погляд Ковтуна, але пояснити свої відчуття не виходить. Вона просто відчуває, що Юрко дивиться. Юрій відпускає її руку в останній момент і відкидається на спинку стільця. — Ти ж не образишся?

Собачка тягне яблуко з миски і котить його по столу, наче м'яч. Ще й гавкає так дзвінко, що Лисенко ледь розрізняє стукіт власного серця. Чому вона так рідко згадує Сашка? Чому Юрка так багато у її житті? Напевно, це і є відповідь на перше запитання.

Відповідь, яка розглядає її заворожено й уважно.

Відповідь, чия рука за лічені сантиметри від її долоні.

Відповідь, яка майже щодня приходить до Таміли.

— Чому? — Таміла навпомацки ловить яблуко, яке кидає їй Луна. Пальці чомусь не слухаються, і яблуко вислизає на підлогу. Падає так голосно, мов важкий камінь з урвища.

У Таміли горошина поту пропалює скроню.

— Я не хочу зайвий раз нагадувати тобі про… — Юрій розгублено чухає скроню, озираючись на всі боки, — твою проблему.

— Я сліпа, але не дурна, Юлію, — Лисенко повертається на звук його голосу, і Юрій різко відступає назад. Усе ніяк не звикне до її порожнього, неживого погляду. Жодна іскорка не блимне в очах Таміли, але голос… Таміла напрочуд доброзичлива, вона багато розповідає про своє життя. Але Ковтун не в змозі відповісти їй тим самим. — До речі, звідки взялося таке ім'я, Юлій? — Таміла зі скрипом відсуває стілець. — Мені чомусь здається, що воно тобі не підходить.

Юркові вже за звичкою хочеться взяти її за руку, щоб та не зачепилась за кут. У Таміли й так надто багато синців та подряпин. Вона поступово звикає до нового життя, а Ковтун хвилюється за неї. У кожному прояві безсилля Юрій бачить власну провину. Це липке почуття роз’їдає зсередини.

— Це довга історія, — Юрій бере Луну на руки і випускає на підлогу.

— Розкажи, я нікуди не поспішаю, — Таміла так смішно хмуриться, що Юркові не вистачає сміливості її обманювати. Доводиться вигадувати причини, деталі, контакти. Усе заплутується з кожним днем ще більше, а він так і не розповів, як зустрів Лисенко вперше. Точніше, не вигадав нічого. Таміла ніби бачить його наскрізь і обережно нахиляється вперед. — Ти й так уже заборгував мені історію, як ти знайшов мене в лікарні.

Вона випадково врізається підборіддям Юркові між лопаток, і той злякано здригається.

— Твоя версія про маніяка-переслідувача набагато цікавіша, — жартує він, повернувшись до Таміли обличчям.

Таміла прикушує губу до крові, і її очі чомусь здаються ще темнішими. Наче в глибині розплескалося чорне море, холодне і бурхливе. Воно затягує на дно все живе, що прокидається у Лисенко в грудях. В'язкі води затягують і Юрка. Тільки йому все одно не страшно.

Юрій боїться закохатися. Навіть смішно говорити про таке.

— Це не смішно, — Таміла з викликом схрещує руки на грудях, і собачка, ніби відчувши образу нової хазяйки, ставить лапу їй на ногу і тицяє мокрим носом у кісточку.

Як тут можна сердитись на когось? У тебе в ногах руда грудочка щастя. Яку подарувала особлива людина.

— Не гнівайся, я розповім, — Ковтун легенько натискає на її плече, і Таміла знову опускається на стілець. — Це насправді нудна історія, — Юрій прикриває очі, ніби намагається уявити, і в голові проноситься стрічка з різнокольорових кадрів. — Я побачив тебе вперше в парку, коли ти гуляла зі своєю сестрою. Мій найкращий друг зламав ногу, і я прийшов його провідати, — Ковтун і справді бачив Тамілу в парку біля лікарні, коли її відвідувала Таня. Він навіть не вигадав історію про перелом. Його друг і справді невдало з'їздив до магазину на новому мотоциклі. — Я не одразу зрозумів, що ти не бачиш. Ти так впевнено йшла слідом за своєю сестрою, — перед очима блискавкою спалахує знайома картинка, і Юрко ховає мокрі долоні в кишені. — Але коли побачив твій погляд, все з'ясувалося.

Якби Ковтун міг повернутися в минуле.

— І тобі стало мене шкода? — Таміла з болючим зітханням відвертається.

— Ні, ти все неправильно зрозуміла, — Юрко раптом бере її за плечі й струшує, ледь відчутно піднявши над землею. — Мені захотілося зробити щось, щоб ти посміхнулась.

Таміла тремтить у його руках, але в грудях розливається тепло. Вогонь, що охоплює серце і розтікається по всьому тілу. Вона знову почувається живою, і темрява перед очима не тисне так сильно, як раніше. Вона готова проламати стіну, якщо в її долоні буде Юркова рука.

Юрій повертається додому лише надвечір, але речей Наді у квартирі не знаходить.